Пластуни - козацький спецназ

У книзі «Таємниці бойових мистецтв України» я подав зображення фрески із собору св. Софії у Києві, яка відома в українській та світовій історіографії під назвою «Полювання на ведмедя». Мій батько, уважно переглядаючи книжку, запитав мене, чи не маю я сумнівів щодо цього зображення, він вважав, що тут зображено аж ніяк не ведмедя, а іншого сильного і небезпечного хижака – росомаху. На це вказує як зовнішній вигляд (форма тіла, специфічна морда, наявність хвоста), так і манера ведення бою (бо ведмідь, нападаючи, стає на задні лапи і, піднявши передні лапи, атакує ворога).
Росомаха, на перший погляд, нагадує невеликого ведмедя з хвостом. Недаремно зоологи спочатку вважали її найближчою родичкою ведмедів. Лише пізніше уважніше вивчення росомахи дозволило вченим віднести її до сімейства куницевих. Показував я цю фреску й іншим мисливцям, котрі були в Сибіру, бачили росомах, і всі вони одностайно підтвердили думку мого батька. Слід сказати, що мій батько, Богдан Олександрович Каляндрук, у тринадцятирічному віці був засланий до Сибіру, в глуху тайгу. Щоб вижити, з дитячих років займався полюванням і став професійним мисливцем. У тайзі, у поселеннях Тайшет і Туманшет, де він перебував разом з матір'ю, його першим учителем став старий мисливець, нащадок давніх українських переселенців Іван Капшук. Його предків, запорізьких козаків, було переселено в Сибір ще 1856 року після придушення т.зв. Київської козаччини і приписано до Забайкальського козачого війська. Капшук вчив батька різних таємниць полювання, подарував йому цуценя мисливської лайки на кличку Черкес, котре, вирісши, перетворилось на відмінного мисливського собаку, розповідав йому про вдачу і звички різних тварин, і в тому числі про росомаху. Цікаво, що ставлення в українців і москвинів до росомах різне. Мисливці-москвини ставляться до росомах з ненавистю, вважаючи її шкідливою кровожерною твариною і ведуть з нею нещадну боротьбу. У довіднику для мисливців, виданому в Москві, говориться «як тварина винятково шкідлива, росомаха стоїть поза законом і підлягає знищенню всіма способами і в будь-яку пору року».

Відомий дослідник слов'янської міфології Древлянський, ще в середині XIX ст. описав білоруські вірування в росомаху, яку уявляли так: до пояса людина, а вище лев. Така росомаха живе в коноплі або в житі. Вона хапає людей, котрі заходять в поле і пожирає їх.

У Білорусії росомахою лякали дітей, щоб вони не бігали житнім полем, а на Архангельщині казали дітям: «якщо будеш ввечері купатись, росомаха тебе забере». Деякі інші дослідники наводять свідчення, які побутують на Новгородщині та Архангельщині про росомаху, як русалку чи кікімору: «Росомахи тут немає, вона в воді живе. Вона вранці на камені сиділа. Волосся розпустила і сидить на камені. Вона, як жінка. Як побачить чоловік, так й шубовсть у воду! Все одно, що росомаха, що русалка». Крім того, росомахою називають там жінку з нечесаним, неплетеним волоссям або розхристану, неакуратну людину: «з самого рання русумакою ходиш», «ходиш росомахою – розпустивши одяг нарозхрист».
Українці ж ставилися з пошаною до росомахи, адже вона знищує оленів, косуль, зайців та дрібних гризунів, котрі завдають шкоди посівам. Також українці поважають росомаху за її розум, сміливість, силу та мисливський хист. Серед українських козаків-переселенців в Сибіру до революції було поширене повір'я, що той, хто вполює росомаху і зробить з неї шапку, ніколи не повернеться з полювання з порожніми руками: «Побачив росомаху – жди вдалого полювання». Також росомаха вважалася в українців символом впертості: «росомаха вперта», – так казали на неслухняних дітей.
Як розповідав моєму батькові Іван Капшук, колись на Запорізькій Січі лише той козак вважався справжнім мисливцем, хто міг справити собі шапку з хутра росомахи. Цікаво, що й зараз хутро росомахи надзвичайно ціниться серед корінного населення Сибіру, адже воно має унікальну властивість: не намокає та не обмерзає від дихання людини.
Мисливці-українці, котрим довелось полювати на росомаху в Сибіру, складали легенди про її надзвичайну силу, спритність і розум. Розповідають, що ця тварина може не лише загризти оленя або лося, що більші від неї в кілька десятків разів, а й, у разі потреби, тягти їх по глибокому снігу на відстань у кілька кілометрів. Вона є універсальним хижаком: чудово бігає навіть по глибокому снігу (за ніч може пройти до 50 км), добре плаває, пірнає, видирається по деревах, звідки спритно скаче на свою жертву; відзначається росомаха і незвичайною хоробрістю. Вчені-зоологи визнають її найсміливішою твариною на планеті. При порівняно невеликих розмірах росомаха не боїться відбивати здобич у рисі чи ведмедя, і навіть у найбільших хижаків тайги – триметрових уссурійських тигрів. Мисливцям доводилось спостерігати випадки, коли одна росомаха могла розігнати зграю вовків та відібрати у них здобич. Уполювати цього хижака надзвичайно важко навіть із собаками, проти яких, за свідченнями мисливців, росомаха випускає такий різкий запах, від якого вони на деякий час втрачають чуття, або ж просто роздирає їх на шматки. Інколи, рятуючись від переслідування, росомаха скочується із схилів крутих гір, буквально згорнувшись в клубок, при цьому розвиваючи велику швидкість, незважаючи на гострі скельні виступи. Росомаха може вступати також і в поєдинок з людиною, і дуже часто людині доводиться відступати під натиском відважного хижака.
Один із таких випадків, описаний у посібнику для мисливців, що полюють на хижаків. Одного разу в Архангельських лісах місцевий лісник розчищав сокирою просіку. Сам того не відаючи, він надто близько підійшов до лігвища росомахи, де вона вигодовувала дітей. Розлючена росомаха накинулася на нього несподівано. Близько сотні метрів гнала вона лісника, подерла одяг і завдала серйозних поранень. І хоча лісник активно відбивався сокирою, йому не вдалося навіть зачепити (! – Т.К.) надзвичайно спритного хижака.
Цікаво, що, як оповідав батькові Капшук, росомахи колись були на території України і мали серед українців кілька назв «росомаха», «росомак» (в чехів і словаків назва росомахи – «росомак» збереглась до сьогодні), «розумака» і «пластавка». Те, що росомахи з давніх-давен водилися в Україні, підтверджують численні археологічні знахідки. У басейні річки Рось, в Мізині, саме там, де на кістках мамонта було знайдене перше зображення козака-характерника, археологи віднайшли значну кількість кісток росомахи, які говорять про те, що в давньому палеоліті росомаха була промисловою твариною. Такі ж скупчення кісток росомахи було знайдено коло Львова (село Прийма) та в інших місцях.

Від слова «росомаха» походять давні чоловічі імена – Росомака та Росомак, що були зафіксовані в Україні ще в XV ст. Ці імена – у скороченому варіанті Роско – були поширені серед запорізьких козаків. Тим, котрі відзначалися особливою силою і сміливістю, на Січі давали прізвище Росомаха. Наприклад, у Реєстрі Війська Запорозького Низового Нової Січі за 1756 рік зафіксовано аж двоє Іванів Росомах, козаків Канівського куреня.
Росомаха як вид благополучно проіснувала в Україні практично до наших часів, переживши і київських князів, коли її зображали на фресках, і Хмельниччину, і Коліївщину, і знищення Запорізької Січі (вчені доводять, що росомаха зустрічалася на Півночі України ще у XIX ст.). Як стверджує у своїй розвідці Михайло Шевченко, росомаха зникла десь у 1880-х роках: один шляхтич оповідав йому, що років двадцять тому в Радомишльському повіті (Житомирщина) росомаха зробила напад на його волів і одного загризла до смерті. Можна уявити, що могли думати прості люди про могутність тварини, яка нападає на двох у десятки разів більших за себе волів та ще й загризає одного з них.
Тепер поміркуємо над назвами. Походження слова росомаха має арійські корені. «Рос» у давніх арійців мало значення гнівливий, лютий, а також воїн. В Україні існує чимало топонімів з таким коренем: річки Рось, Росава, Роська, Росіш, Роставиця, місто Росош. Нагадаємо, що однією з давніх назв українців була – «роси», тобто воїни. Слово «маха» у перекладі з санскриту – могутній, великий, сильний. Збереглось воно і в українській мові: костомаха – велика кістка, грудомаха – велика грудка землі, махина – велетень, силач. Як згадував колишній запорожець Микита Корж, січовики, даючи людині прізвисько, «...малого на сміх прозвуть – махина, а здоровенного – малюта». Козацькі пластуни використовували спеціальний прийом знешкодження ворожих вартових, називався він «взяти на махинку», тобто взяти на силу. Чимало українських слів, які означають силову дію людини, мають корінь мах – розмах, одмах, замах. Тобто, назву росомаха можна читати як «могутній воїн».
Цікаво, що в українців збереглася ще одна схожа санскритська назва – синонім іншого відомого тотемного для козаків хижака – вовка – сіромаха. Означає вона «блискучо-могутній». Сіромаха – синонім запорожців, тих що жили на Січі і не одружувалися. Інколи сіромахою козаки називали навіть свою шаблю. Подібно до цього на Кавказі якісні шабельні клинки мали назву вовчок. Інша українська назва шаблі – домаха – походить не від Дамаску, а з давньої української мови і означає «сильно ріжуча» або «яка додає сили».
Існує й інший військовий термін «гайдамаха», пізніше гайдамака (гайда означає заклик – вперед у похід), тобто передовий воїн. Цікаво, що подібне було і козацьке означення смерті – «костомаха» – велика кістка. Щодо назви розумака, то тут запитань не виникає, адже росомаха дійсно відзначається неабияким розумом. Скажімо, вона може акуратно виїсти приманку із пастки, залишивши її порожньою. Коли все ж росомаха якимось чином потрапляє у пастку, то перегризає собі лапу й утікає. Тому побачити росомаху вдається небагатьом.
Особливо цікавою для нас є третя назва – пластавка. Адже тут простежується прямий зв'язок із козацьким пластунами, які, за свідченням отамана Кухаренка, отримали свою назву через те, що постійно пластають. Іван Капшук пояснював моєму батькові, що росомаха не ходить, а пластає. І дійсно, росомаха дуже специфічно перевалюється з ноги на ногу, що дозволяє їй, незважаючи на досить велику вагу, майже не залишати слідів навіть на снігу. Мисливці говорять, що росомаха «ліпить» свої сліди, майже не провалюючись. Коли вчені провели експеримент, виявилось, що завдяки такій ході широкими опушеними шерстю лапами із напівутягнутими кігтями, середня вага на один квадратний сантиметр підошви – всього 22 г! Це найменший показник для всіх хижаків, що важать понад 1 кг. Причому ходить вона абсолютно безшумно. У Сибіру мисливці при полюванні на росомах, за прикладом запорізьких пластунів, змушені спеціально розсипати оберемки сухого хмизу на стежках, котрими вона ходить. При такому полюванні мисливці натирають пахучими травами все тіло і тримають в роті ялинову гілку – запах хвої перебиває дихання людини, інакше росомаха може відчути засідку. Нагадаємо, що подібно ходили і козацькі пластуни: «Ходять вони незграбно, перевалюючись, ніби знехочу». Вони привчалися ступати «на повну ногу, на носки», щоб їх рух не був чутний. Вважалося за велике досягнення, коли пізно ввечері чи вранці сотня пластунів пройде селом і ні один пес не гавкне.
Завдяки легкій і економній ході росомаха може робити величезні (до 50 км у день) переходи. Козацькі пластуни теж проходили такі відстані. Ймовірно, що звичай вважати на Січі мисливцем лише того, хто міг собі справити шапку з росомахи, стосується саме пластунів, адже, як свідчать сучасники, основна частина січовиків носила шапки з кабарги, тобто з хутра видри. Хоча хутро росомахи не таке красиве, як видри, грубе і кудлате, зате воно не намокає і має унікальну здатність не вкриватися інеєм на морозі. Крім того, аби зловити росомаху чи, бодай, побачити її, треба було бути дуже добрим мисливцем.
Саме у росомахи пластуни перейняли способи заплутування слідів і маскування. Відомо, що пластуни збивали зі сліду собак, посипаючи свої сліди сумішшю тютюну з перцем. Зокрема, під час гайдамаччини, коли чимало пластунів очолювали гайдамацькі загони, вони часто практикували таке характерництво проти облав поляків.
Спадає на думку відоме пластунське мистецтво повзунців і бою, лежачи на спині. Саме так поводиться росомаха в оточенні великої кількості собак – блискавично перевертається на спину і рве собак своїми міцними кігтями і зубами. І скільки б не було собак, вони нічого не можуть їй заподіяти.
Перейняли пластуни і ще одне вміння росомахи: згорнувшись в клубок, прожогом скочуватись зі стрімких схилів чи круч. Навіть ті мисливці-москвини, котрі ненавиділи росомах і знищували їх усіма способами, із захопленням описують цей неймовірний прийом: «Відомо, що у росомахи є ще один спосіб захисту, яким володіє лише вона, внаслідок її надзвичайно міцної будови. Якщо собака дожене росомаху на крутій горі, остання, не покладаючись на швидкість свого бігу, тут таки згортається в клубок, ховаючи голову між передніми лапами, і, як м'ячик, котиться з гори або зі скелі, іноді на гостре оголене каміння і, досягнувши рівного місця, з попередньою швидкістю біжить далі. Важко повірити, що росомаха така нешвидка до бігу, так спритно виконує цей оригінальний маневр».
Верхів'я патериці волхваКубанські пластуни на Кавказі ще в часи Першої світової війни демонстрували вміння по-росомашому скочуватися з крутих схилів, загорнувшись у бурки, чим дуже дивували інших вояків, які із заздрістю, спостерігали це: «Легко пластуну спускатися вниз – загорнувся в бурку і падай з бескиду на бескид, котись коржем по схилах, поки не докотишся до теплої саклі». Відомий і спогад запорожця Микити Коржа, що своє прізвище він отримав від козаків за те, що саме так, коржем, скотився з високого та стрімкого кургану.
У книзі «Таємниці бойових мистецтв України» я писав, що бойове мистецтво запорозькі пластуни отримали в спадок від воїнів з першої касти арійського суспільства – давньоруських волхвів. Це підтверджує і фреска із Софії Київської. Саме жрець-воїн (про що свідчить його біле вбрання) вступив у ритуальний поєдинок з росомахою. Поряд інший воїн, судячи з вусів, княжич (каста воїнів), що вступає у ритуальний поєдинок з жерцем, рядженим у змія. Підтверджує це і знайдене бронзове верхів'я палиці волхва (VI–VIII ст.), на якому також зображено росомаху, котра розриває оленя. На графіті Золотих Воріт є зображення тварини, подібної до росомахи, яке вчені чомусь пояснюють, як зображення бегемота. Графіті на Золотих воротах КиєваЦікаво, що під цим зображенням є і підпис: «Микола». Оскільки, на думку вчених, саме святий Микола замінив у русів давнього бога Велеса, а Велес, на відміну від бога воїнів Перуна, був богом жерців (звідси походить і слово Волхв), то росомаха могла бути посвячена Велесу – богові багатства в його іпостасі, котра символізує багатство, придбане шляхом полювання.
Залишки культу росомахи спостерігаємо навіть на астрологічній карті. Мова йде про усім відомі сузір'я Великої та Малої Ведмедиць, котрі на зоряному небі протягом століть чомусь зображаються з величезними хвостами (нагадаємо, що в природі ведмеді хвостів не мають). Астрономічна шкільна наука говорить, що назву цим сузір'ям дали давні греки. Проте, давньогрецькі вчені і філософи дають щодо цих сузір'їв дуже суперечливі і плутані пояснення. За однією з версій, це були ведмедиці Кіносура і Геліка, котрі охороняли печеру на острові Кріт, де був схований немовлям сам Зевс, за що пізніше були перенесені ним на небо. За іншою версією, Великою Ведмедицею стала перетворена ревнивою Герою коханка Зевса – аркадійська німфа Калісто, а Велика ВедмедицяМалою Ведмедицею –її син Аркад, перетворений за те, що хотів на полюванні вбити свою зачаровану матір. Існує ще кілька інших версій, але всі вони ще більш суперечливі і непереконливі. Греки завжди пов'язували Ведмедиць з Крітом і Аркадією – землями, котрі в давнину були заселені вихідцями з України – пелазгами. Саме від них греки і отримали знання про ці сузір'я. Єдине, що викликало запитання у греків, чому у зоряних Ведмедиць такі величезні хвости. Не маючи інших пояснень, вони почали стверджувати, що хвости їм витягнув Зевс, коли закидав їх на небо.
У Давній Русі сузір'я Великої Ведмедиці називалося Олень або Лось. Культ Небесного Оленя був відомий ще за часів Трипільської цивілізації. А от Мала Ведмедиця – це Росомаха, котра женеться за Небесним Оленем (саме росомаха і має вигляд малого ведмедя з хвостом). Оскільки ж племена пелазгів прийшли з території України, де, на відміну від Греції, водилися росомахи, то можна припустити, що вони вшановували це сузір'я саме у вигляді Росомах. А греки замінили невідомих їм росомах на їхніх близьких родичів – ведмедів, котрі ще водилися тоді у Греції (арктос – по-грецьки ведмідь, тому Аркадія – країна ведмедів).
У давнину тварини за своїми манерами асоціювалися з різними професіями і станами. Лев був символом правителів, царів, князів, адже, як правило, завдання лева-самця – охороняти володіння роду і відганяти інших хижаків від здобичі, яку приносить левиця. Вовк асоціювався із воїнами, армією, адже вовки на полюванні діють злагоджено, подібно до військового загону. Ведмідь – з чарівниками, бо дуже нагадував своїми повадками людину, – взимку спить, весною прокидається, символізуючи сонячний цикл, росомаха – з мисливцями-розвідниками, адже вона сама є добрим мисливцем.
Недаремно пластуни мали своїм святим заступником саме Євстахія Плакиду. Адже, як стверджують дослідники, святий Євстахій – колишній язичницький бог полювання. Недаремно його язичницьке ім'я Плакид означає «безшумний», «нечутний» – це синонім мисливця, котрий прагне непомітно підкрастися до здобичі. Плакид – великий воїн (римський генерал) і мисливець, котрий полював за священним оленем (культ оленя відомий на наших землях ще з прадавніх часів і його залишки збереглися і до сьогодні). Пізніше християнська легенда помістила на роги оленя розп'яття Христа, а Плакид став святим Євстахієм Плакидою, котрому пластуни завжди ставили свічку. Вшановували Євстахія Плакиду 20 вересня. У цей період в оленів починалися гони – «рев». Тому вони втрачали обережність, і на них починали полювати. Починався також сезон полювання на побережників (куликів) та кабанів. У цей день запорозькі пластуни влаштовували урочистий виїзд на полювання.
У Кіровоградському художньому музеї зберігається унікальна пластунська хоругва з зображенням святого Євстахія Плакиди, натягнута на оленячі роги. Саме її запорожці виносили попереду мисливців на початку свята полювання. На Євстахія (в народі Остапа) ворожили за допомогою вітрів (якщо дує північний – до холоду, південний – до тепла, західний – до мокроти, східний – до вітру). Привертає увагу спільність кореня плакид, плас гавка і пластун. Цікаво, що в давнину у прусів і західних слов'ян бог багатства був відомий під назвою Плавит. Можливо, Плавит був іпостассю бога Велеса, яка втілювала риси мисливства і пов'язаного з ним багатства (адже Велеса вважали богом скотарства, тобто уособлення багатства від розведення тварин та землеробства). Звідси пішли слова «плаття» – одяг, котрий в давнину робили зі шкур звірів, та «платня», «платити», адже шкіри тварин, особливо смушкових (соболь, білка, куниця, видра), були в давні часи основною грошовою одиницею.
Можливо, від імені цього бога пішов термін полювання – тобто мисливство, а також назва київського племені поляни, адже, як стверджує Нестор Літописець, вони були саме мисливцями: "І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими, і називалися полянами".
Серед речей Прильвицького скарбу, знайденого в XVII ст., котрі, за оцінками вчених, виявилися набором ритуальних предметів із храму давніх лютичів Ретри, були знайдені і бронзові жертовні ножі. На ножах давніми слов'янськими рунами було написане ім'я того бога, якому приносили жертву за допомогою саме цього ножа. Ім'я одного з цих богів було Пла. Ймовірно, подібне божество було і в пелазгів, недаремно одне з їхніх міст називається Плакія, Фракійські племена Апсінтіїв згадують бога Плейстора, котрому приносили в жертву ворогів. Нагадаємо, що за одним з давніх переказів, Запорізьку Січ заснували саме пластуни і плавки, котрі прийшли з берегів Азовського моря. Історики не задавались питанням, що означають ці дві назви і чому козацтво складалося з двох частин. А між тим, «скіфське плем'я плавків» згадує ще середньовічний чеський історик Козьма Празький, зазначаючи, що в них жінки не мають різниці між чоловічим і жіночим одягом і самі вибирають собі чоловіків (такий звичай в Україні застав ще Боплан). Античні автори ж згадують про касту верховних жерців у Гетів, котрі мали назву «плеїсті» або «полістаї», що означає «найбільш знатні», «найдостойніші». Щодо гетів, то ще в VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта говорить: «гети – це давня назва слов'ян». Тобто, на Січі зібралися військово-жрецькі товариства зі всієї України. Підтверджують це й інші легенди самих запорожців про виникнення Січі, котрі пов'язують козаків з Карпатами чи Балканами, де колись існували плеїсті-полістаї: «Запорожців спершу було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами...». Тепер покоління запорожців, що залишило Січ за Катерини II, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться чорногорами. Або від киян-полян, котрі й могли бути таємничими плавками: «Спочатку запорожці звались киями і не тут жили, а десь у лісах під Києвом. Киями звались від того, що ходили в походи з кийками». Цікаво, що слово, кий з давнини означало не лише палку, але й молот.
Родова легенда таємничих гунів розповідає про незвичайний перехід мисливцями Азовського моря (Меотидського болота), які пішли слідом за чарівним оленем. Чи не був той олень чарівним золоторогим оленем, а мисливці – пластунами, прихильниками бога мисливства Пла, котрі, пішовши за оленем, перейшли Азовське море і потрапили в Україну? Чи не тому в карпатських верховинців, котрі дотепер носять стародавній зимовий одяг – гуню, збереглася архаїчна назва оленячих і сарнячих стежок – плай, на котрих роблять засідки мисливці.
Тому й не дивно, що у пластунів міг існувати культ росомах. Самі пластуни образно тлумачили назву свого бойового мистецтва як: «вовча паща, лисячий хвіст». Ця характеристика ідеально підходить саме до росомахи, яка відрізняється як своєю смертоносною хваткою, так і вмінням майстерно замітати сліди. А те, що саме пластуни зберегли найархаїчніші військові знання і традиції, не підлягає сумніву. Вони найдовше зберегли в себе традиційну запорізьку зачіску чуприну (оселедець), котра була відзнакою арійських воїнів ще 20 тисяч років тому. Ще в середині XIX ст. кавказькі верховинці, котрим вдавалося захопити в полон чорноморського пластуна, змушені були відрізати чуприну, інакше його ніхто не хотів купувати (пластуни відмовлялися працювати і завжди ухитрялися втекти з полону). Така традиція зберігалась ще від Запорізької Січі. Так, у документах згадується запорожець Левко Товариш Пластунівського куреня, який 1694 року утік з Очаківської неволі, куди потрапив під час морського походу отамана Якова Чалого. Пізніше він героїчно загинув підчас сутички з московськими ратними людьми, коли вони підступно напали на запорожців у фортеці Тавані 15 серпня 1699 року. А серед кубанських козаків звичай носіння козацької чуприни проіснував, незважаючи на царські заборони, навіть до часів Першої світової війни. Під час визвольних змагань ця давня арійська військова зачіска була поширена серед воїнів Української Народної Республіки у Вільному козацтві та у військових частинах Гайдамаків і Запорожців.

У Давній Русі сузір'я Великої Ведмедиці називалося Олень або Лось. Культ Небесного Оленя був відомий ще за часів Трипільської цивілізації. А от Мала Ведмедиця – це Росомаха, котра женеться за Небесним Оленем (саме росомаха і має вигляд малого ведмедя з хвостом). Оскільки ж племена пелазгів прийшли з території України, де, на відміну від Греції, водилися росомахи, то можна припустити, що вони вшановували це сузір'я саме у вигляді Росомах. А греки замінили невідомих їм росомах на їхніх близьких родичів – ведмедів, котрі ще водилися тоді у Греції (арктос – по-грецьки ведмідь, тому Аркадія – країна ведмедів).
У давнину тварини за своїми манерами асоціювалися з різними професіями і станами. Лев був символом правителів, царів, князів, адже, як правило, завдання лева-самця – охороняти володіння роду і відганяти інших хижаків від здобичі, яку приносить левиця. Вовк асоціювався із воїнами, армією, адже вовки на полюванні діють злагоджено, подібно до військового загону. Ведмідь – з чарівниками, бо дуже нагадував своїми повадками людину, – взимку спить, весною прокидається, символізуючи сонячний цикл, росомаха – з мисливцями-розвідниками, адже вона сама є добрим мисливцем.
Недаремно пластуни мали своїм святим заступником саме Євстахія Плакиду. Адже, як стверджують дослідники, святий Євстахій – колишній язичницький бог полювання. Недаремно його язичницьке ім'я Плакид означає «безшумний», «нечутний» – це синонім мисливця, котрий прагне непомітно підкрастися до здобичі. Плакид – великий воїн (римський генерал) і мисливець, котрий полював за священним оленем (культ оленя відомий на наших землях ще з прадавніх часів і його залишки збереглися і до сьогодні). Пізніше християнська легенда помістила на роги оленя розп'яття Христа, а Плакид став святим Євстахієм Плакидою, котрому пластуни завжди ставили свічку. Вшановували Євстахія Плакиду 20 вересня. У цей період в оленів починалися гони – «рев». Тому вони втрачали обережність, і на них починали полювати. Починався також сезон полювання на побережників (куликів) та кабанів. У цей день запорозькі пластуни влаштовували урочистий виїзд на полювання.
У Кіровоградському художньому музеї зберігається унікальна пластунська хоругва з зображенням святого Євстахія Плакиди, натягнута на оленячі роги. Саме її запорожці виносили попереду мисливців на початку свята полювання. На Євстахія (в народі Остапа) ворожили за допомогою вітрів (якщо дує північний – до холоду, південний – до тепла, західний – до мокроти, східний – до вітру). Привертає увагу спільність кореня плакид, плас гавка і пластун. Цікаво, що в давнину у прусів і західних слов'ян бог багатства був відомий під назвою Плавит. Можливо, Плавит був іпостассю бога Велеса, яка втілювала риси мисливства і пов'язаного з ним багатства (адже Велеса вважали богом скотарства, тобто уособлення багатства від розведення тварин та землеробства). Звідси пішли слова «плаття» – одяг, котрий в давнину робили зі шкур звірів, та «платня», «платити», адже шкіри тварин, особливо смушкових (соболь, білка, куниця, видра), були в давні часи основною грошовою одиницею.
Можливо, від імені цього бога пішов термін полювання – тобто мисливство, а також назва київського племені поляни, адже, як стверджує Нестор Літописець, вони були саме мисливцями: "І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими, і називалися полянами".
Серед речей Прильвицького скарбу, знайденого в XVII ст., котрі, за оцінками вчених, виявилися набором ритуальних предметів із храму давніх лютичів Ретри, були знайдені і бронзові жертовні ножі. На ножах давніми слов'янськими рунами було написане ім'я того бога, якому приносили жертву за допомогою саме цього ножа. Ім'я одного з цих богів було Пла. Ймовірно, подібне божество було і в пелазгів, недаремно одне з їхніх міст називається Плакія, Фракійські племена Апсінтіїв згадують бога Плейстора, котрому приносили в жертву ворогів. Нагадаємо, що за одним з давніх переказів, Запорізьку Січ заснували саме пластуни і плавки, котрі прийшли з берегів Азовського моря. Історики не задавались питанням, що означають ці дві назви і чому козацтво складалося з двох частин. А між тим, «скіфське плем'я плавків» згадує ще середньовічний чеський історик Козьма Празький, зазначаючи, що в них жінки не мають різниці між чоловічим і жіночим одягом і самі вибирають собі чоловіків (такий звичай в Україні застав ще Боплан). Античні автори ж згадують про касту верховних жерців у Гетів, котрі мали назву «плеїсті» або «полістаї», що означає «найбільш знатні», «найдостойніші». Щодо гетів, то ще в VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта говорить: «гети – це давня назва слов'ян». Тобто, на Січі зібралися військово-жрецькі товариства зі всієї України. Підтверджують це й інші легенди самих запорожців про виникнення Січі, котрі пов'язують козаків з Карпатами чи Балканами, де колись існували плеїсті-полістаї: «Запорожців спершу було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами...». Тепер покоління запорожців, що залишило Січ за Катерини II, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться чорногорами. Або від киян-полян, котрі й могли бути таємничими плавками: «Спочатку запорожці звались киями і не тут жили, а десь у лісах під Києвом. Киями звались від того, що ходили в походи з кийками». Цікаво, що слово, кий з давнини означало не лише палку, але й молот.
Родова легенда таємничих гунів розповідає про незвичайний перехід мисливцями Азовського моря (Меотидського болота), які пішли слідом за чарівним оленем. Чи не був той олень чарівним золоторогим оленем, а мисливці – пластунами, прихильниками бога мисливства Пла, котрі, пішовши за оленем, перейшли Азовське море і потрапили в Україну? Чи не тому в карпатських верховинців, котрі дотепер носять стародавній зимовий одяг – гуню, збереглася архаїчна назва оленячих і сарнячих стежок – плай, на котрих роблять засідки мисливці.
Тому й не дивно, що у пластунів міг існувати культ росомах. Самі пластуни образно тлумачили назву свого бойового мистецтва як: «вовча паща, лисячий хвіст». Ця характеристика ідеально підходить саме до росомахи, яка відрізняється як своєю смертоносною хваткою, так і вмінням майстерно замітати сліди. А те, що саме пластуни зберегли найархаїчніші військові знання і традиції, не підлягає сумніву. Вони найдовше зберегли в себе традиційну запорізьку зачіску чуприну (оселедець), котра була відзнакою арійських воїнів ще 20 тисяч років тому. Ще в середині XIX ст. кавказькі верховинці, котрим вдавалося захопити в полон чорноморського пластуна, змушені були відрізати чуприну, інакше його ніхто не хотів купувати (пластуни відмовлялися працювати і завжди ухитрялися втекти з полону). Така традиція зберігалась ще від Запорізької Січі. Так, у документах згадується запорожець Левко Товариш Пластунівського куреня, який 1694 року утік з Очаківської неволі, куди потрапив під час морського походу отамана Якова Чалого. Пізніше він героїчно загинув підчас сутички з московськими ратними людьми, коли вони підступно напали на запорожців у фортеці Тавані 15 серпня 1699 року. А серед кубанських козаків звичай носіння козацької чуприни проіснував, незважаючи на царські заборони, навіть до часів Першої світової війни. Під час визвольних змагань ця давня арійська військова зачіска була поширена серед воїнів Української Народної Республіки у Вільному козацтві та у військових частинах Гайдамаків і Запорожців.

Без перебільшення пластунів можна назвати козацьким спецназом. Недаремно ж навіть самі козаки вважали їх якимось втаємниченим орденом, до якого могли запросити тільки обраних.

 

Пластуни становили серйозну небезпеку для будь-якого ворога, бо, на відміну від прийнятої впродовж віків у московській армії практики завалювання ворогів трупами своїх солдат («бабы новых нарожают!»); завжди намагалися воювати грамотно, з розумом, постійно шукаючи нові військові хитрощі. Скажімо, вже у XX ст. з появою нових видів зброї та способів ведення війни пластуни були ініціаторами багатьох нововведень. При атаці з перебіжками пластуни застосовували такий прийом: на ходу розщібали нижні лямки козацького наплічника – «Сидора» і при заляганні різким рухом перекидали його через голову перед собою на землю, отримуючи таким чином і захист від куль ворога і зручне опертя для своєї рушниці. Між іншим, саме українські козаки ще в XVI ст. подарували Європі вміння копати окопи («шанці») і воювати в них. Крім того, козаки використовували при обороні окопів прототип пізніших загороджень із колючого дроту: вони обкладали їх «драчами», себто гіллям колючих кущів, і, ховаючись за ними, спокійно відстрілювались від ворога. Ще раніше запорозькі пластуни винайшли внутрішній дашок на шапці, котрий при потребі вивертався назовні і захищав очі розвідника від дощу, снігу та яскравого сонця. Щоб переправитися вбрід через стрімкі гірські ріки з сильною течією, пластуни переходили річки групами, тримаючись за руки. Так вони умудрялися переходити гірські ріки навіть вночі. Вважається, що козацький танець «повзунець» (наприсядки) є витвором саме пластунів. Адже в козаків існувала ще інша назва пластунів – повзуни.
Пластуни мали багато секретів, через що навіть серед козаків мали репутацію характерників. Наприклад, вони вміли з осені визначати тривалість та суворість зими, досліджуючи хребти та нутрощі диких кабанів. Але і тут немає ніякої містики, а лише знання законів природи і здоровий глузд. Адже козаки знали, що тварини інтуїтивно відчувають прихід суворої зими і прагнуть нагуляти якомога більше жиру. Про таке ворожіння знали ще у XIX ст. по селах Чернігівщини.
Перед боєм пластуни завжди одягали чисту сорочку. Для багатьох це було дивним і незрозумілим ритуалом. Зокрема, знаменитого козацького отамана Семена Палія за те, що він завжди перед боєм одягав чисту сорочку, народ вважав великим чаклуном. Насправді ж, як довів відомий дослідник козацької медицини Анатолій Пастернак, це був суто практичний захід – щоб було чим перев'язати рану, адже в ті часи бинтів не було, а рани перев'язували сорочкою. Про пластунів також говорили, що вони ловлять кулі голими руками. У козаків існувало повір'я, що ворожу кулю, котра пролетіла коло тебе або впала до ніг, слід було покласти в кишеню на щастя. Такий звичай спостерігався серед пластунів ще під час Першої світової війни. Надамо слово очевидцю тих подій, офіцеру Кубанського козацького війська: «Бій розпочався артилерійською підготовкою. Сам Гулига (знаменитий пластунський генерал командир 2-ї пластунської бригади) в перших лавах. Турецька куля, вдарившись об камінь, біля ніг генерала розплющилася.
– Це до щастя, – весело каже Гулига, підіймає її і кладе в кишеню».
Для непомітної передачі інформації пластуни мали оригінальну систему умовних сигналів. «Досконало наслідуючи і голос птаха, і плач шакалів, і крик сови, пластуни при необхідності перегукуються один з одним і тим попереджають про небезпеку. Підкиданням своєї шапки високо в повітря він обманює ворога, що сприймає цей шум в тиші за політ нічного птаха, кількома іскрами від удару кинджалом об кремінь він дає знати про себе товаришу – і горе тоді ворогу, захопленому зненацька». Саме за допомогою цієї системи сигналів захопили запорозькі пластуни Хаджибей під час Очаківської кампанії. «Суворов, каже, послав донців, щоб ті неодмінно спалили Охчибей. Та у Турка було багато заготовано: сіна, хліба, всілякої всячини. От донці й пішли; та ба ,– побоялись Турка; не зробили нічого. Як його, мовляли, запалить? Турка там сила. Вдень на явну смерть не підеш; а вночі лава обляже округи, – тож страшно, – застукають, – там і капут; понюхали, понюхали, та з чим пішли, з тим і повернулися. Суворов розсердився, – послав їх вдруге, – вони і вдруге теж; він знову втретє – вони і втретє вернулись, нічого не заподіявши. Тоді Суворов, убачивши, що не донцям утнуть се діло, нарядив Чорноморців. От Чорноморці, вибравши таку ніч, що ні зги – темнена, хоч око виколи – підійшли ближче, та й послали, скільки там чоловік, розвідати, де, що і як обстоїть; а самі давай збирать помацки сухий бур'ян, щоб те звісно було, де хто знаходиться, давали кресивом примітку. Де який кресне, то й видно. Тобто задля того, щоб не дуже розбродились, та щоб голосу один другому не подавали. Ото як прознали від тих, що посилали розвідувать, в якім місці можна лаву пройти; – кого оставили стерегти коней, а хто в оберемок сухого буряну – та в Очжибей; – як же туди пробрались, попідтикали, під яку тільки можна було стріху сухого бадилля, та як запалили з усіх кінців, то на вдаку, чи в самому пеклі, так клекотить, як там заклекотіло. Все до дна вигоріло; – а Чорноморці живісінькі всі до одного повтікали. Оттоді Суворов і каже: «Ай да ребята, водь маладци, не Донцам чета. Спасибо, удружили». У російських війнах пластуни відігравали визначну роль як розвідники, або снайпери, що дуже зручно, з-за якогось укриття «просвічували» необережних ворогів. Козацька кмітливість і високе бойове мистецтво завжди допомагали їм виходити переможцями із безнадійних ситуацій. Ось типовий випадок з часів участі чорноморських козаків у війні з персами. Одного разу козаки відбили під час морського походу декілька кержим, частково порожніх, частково з товарами. Сильним подувом вітру одну кержиму під командуванням лейтенанта Опанчина відбило від інших і понесло до ворожого берега. На судні було десять чорноморців, із них ще двоє хворих, і вірменські купці з товарами. З берега їх помітили: близько півтора сотні персів виїхало на вірну здобич. Лейтенант Опанчин пересів з двома матросами в човен, посадив ще чотирьох купців і відплив з ними до нашого бота, котрий був неподалік, а козаків покинув рятуватися як знають. Чорноморці не злякалися, незважаючи на те, що всі вірмени, котрі були на кержимі, залізли під палубу. Першим ділом вони вибрали за старшого Гната Сову. Коли перси викинули на своїх човнах червоний прапор, Сова наказав розпоясати одного вірменина і підняти його пояс теж червоного кольору. Перси відповіли градом куль. Козаки зі своєї сторони вдарили з рушниць: «з умовою: без промаху», причому поклали всіх перських старшин; потім стали вибивати «підстарших панків». Перси зразу притихли; більшість зі страху поховались за борти. Так «вхопивши шилом патоки» повернули вони до берега. «Ще козацька слава не згинула, – писав Головатий, – що вісім чоловік могли дати відчути персам, що в чорноморців за сила!».

Радянський підручник про снайперів для учнів суворівських училищ, що вийшов у світ 1948 року, у розділі, присвяченому маскуванню, описує вміння запорізьких пластунів маскуватися у невеликих полукіпках пшениці чи жита, одягнувши їх на себе, непомітно підкрадатися до ворога. Особливе захоплення викликає опис вміння козаків маскуватися на голій землі: «Треба запорожцям вивідати, що робиться у турків, а ті на голому піщаному березі, – ніяк не підберешся. Але запорожець і тут знайдеться. Роздягнеться догола, вимаститься сирою глиною, а потім обкатається з ніг до голови в піску, лише очі блистять, і повзе на берег. Все вивідає, а його жоден турок не помітить». Про бойове мистецтво пластунів писав у книжці «Козаки – історія народу-воїна» (Нью-Йорк, 1945) американський репортер Моріс Гіндус, котрий під час Другої світової війни був у Радянському Союзі та бачив на Кубані старих пластунів. 1944 року, переглядаючи радянські газети, він натрапив на замітку про те, що на Кубані росіяни готують школярів до партизанської війни з німцями й вчать їх, крім усього іншого, повзати «по-пластунськи». Коли ж М. Гіндус питав знайомих росіян, що ж означає слово «по-пластунськи», ніхто не міг йому пояснити. Відвідавши Кубань, він довідався не тільки про значення цього слова, але й багато подробиць із життя кубанських пластунів. Саме кубанські козаки винайшли і удосконалили повзання та дали йому цю назву: «Вона походить від слова «пласт» – шар землі. Повзати «по-пластунськи» – значить повзати як шар землі, а «пластун» – це козак-піхотинець, який вивчив це уміння. Коли він у цьому спеціаліст, то може годинами повзати або лежати в багні, в болоті, в очереті, в чагарнику чи у високій траві, деколи по шию у воді або в талому снігу, не видаючи своєї присутности, ані не викликаючи підозри у ворога, який тудою тиняється або женеться учвал. Такий вояк є знаменитим розвідувачем і первинним заняттям «пластуна» була розвідка.
З часом козак розвинув свої здібності. Швидко і невидимо, як гадюка, він діставався до ворожого вартового або артилериста і завдавав йому фатального удару. Виглядало це так, наче б це зробив невидимий дух. Такий нечутний і невидимий був «пластун», що той, на кого він напав, навряд чи знав, що сталося.
Граната була улюбленою зброєю «пластуна». Він умів її кидати. Та це не була його єдина зброя. Маючи на собі козацьку «черкеску» (вільний чорний плащ), відомий кавказький капелюх чи козацьку баранячу шапку і чоботи зі свинячої шкіри, він носив, крім прив'язаного до пояса чайника й сухарів, рушницю з загвинченим коротким багнетом і козячий ріг з порохом. Як захований стрілець, повзун, спостережник і підслухач, «пластун» міг проколоти, застрілити або гранатою вбити ворога чи зловити його «арканом» (лясо з кінського волосся). Лежачи як «пласт», він уживав цього ковбойського способу проти вершника, який його атакував, і проти "настороженого чи ненастороженого вартового. Він міг задушити свою жертву або взяти її в полон і добути в неї язика, тобто інформацію.

«Пластун», перш за все, був людиною незвичайної сили, витривалости й терпеливости. Він знав самітність і нестаток. Він не лякався пригод і небезпек. Він завжди добре знав, які непередбачені сутички його чекають й як йому тоді боротися. Він завжди був готовий скористатися всім навколо себе: кліматом, тереном, рухом або звуками природи – щоб затакувати ворога, за ним слідкувати, зробити на нього засідку та вхопити його швидко й безшумно, де тільки це можна було зробити. Він тероризував ворога й казав лякатися боліт, ставків, річок, високої трави й кожної топографічної чи ботанічної ситуації, в якій міг діяти цей козацький піхотинець».
Саме пластуни навчили царську армію пити чай (до того був просто окріп) і повзати «по-пластунськи». Адже вони ніколи не пили сирої води, запобігаючи кишковим інфекціям, а пили трав'яні чаї з лепехи (аїру), деревію, звіробою та полину. Щоб розігріти воду, пластуни ухитрялися розпалювати невеликі вогнища навіть у дуплах дерев. Коли ж їм з різних причин таки доводилося вживати сиру воду, перед тим вони ковтали жменьку вугілля, взятого з багаття (невеликий його запас носив із собою кожен пластун). Крім того, пластуни мали при собі капшук, в котрому зберігали порошок з сухих трав: полину, материнки, дев'ятисилу (оману), каляндри (кінзи), естрагону (тархуну). Цей порошок додавали до їжі або просто ковтали, що давало прекрасний захист проти інфекційних хвороб. Так, підчас Кримської кампанії, за свідченнями сучасників, пластуни виявилися міцнішими і здоровішими не лише від московських солдатів, а й від турків, сарацинів, французів і навіть англійців, котрі мали досвід війни в спекотних колоніях (зокрема в Індії).

Ось як описували московські офіцери пластунів, побачивши їх уперше в Севастополі під час Кримської війни: «Військ в Севастополі було мало. Незадовго до першого бомбардування прибули чорноморські пластуни-козаки, у своїх зношених до краю напівазійських костюмах, тобто в чекменях, папахах, шароварах різних кольорів та узорів. Цей костюм доповнювався личаками і постолами із сирої, невиробленої волячої шкіри. Ми на пластунів мали мало надії, судячи з їхньої малорослості і немолодих уже літ: деякі пластуни мали від 40 до 50 років. З шикуванням вони рішуче не були знайомі, але озброєння мали добре. Словом, і поодинці, і разом пластуни були непоказними. Ми над ними підсміювалися: «Ось іще в Росії яке пряничне військо»,–говорили наші доморощені скалозуби... Але пластунам належали перші подвиги з самого дня вступу їх в Севастополь, насмішка наша обернулася проти нас самих». У Севастопольській кампанії пластуни здійснювали справжні подвиги. Вони так навчилися цілити в ворожих стрільців та артилеристів навіть через маленькі амбразури, що в Севастополі поширилось прислів'я: «Куля слухається пластуна, як вірний пес свого хазяїна».
Ось типовий приклад їхньої розвідувальної діяльності тих днів: «1855 р., коли відділ союзних військ зайняв укріплену фанагорію, пластуни, що знаходились в передніх рядах, все тривожили залогу цієї малої фортеці удаваними нападами. Близько 20 пластунів підкрадались вночі до самої фанагорії, повзучи два-три кілометри на череві і ліктях через колючий бур'ян, крізь ворожі передні сторожі та залягали перед самими укріпленнями, інколи навіть під амбразурами в корчах і бур'янах на цілий день, котрий пролежували без жодного руху. На слідуючу ніч, коли все утихне в кріпості й сторожі зміняться, на умовний свист вилітали з укриття та зі страшним криком і гамором кидались в амбразури. Перелякані вартові стріляли на трівогу й кричали: «Напад! Штурм! Ворог в кріпості!» Піднімали весь табір і за кілька хвилин стало все військо готове до бою. Сейчас стріляно з усіх гармат і рушниць. Тріскіт від пукаючих гранатів, бомб, ракет і карачів глушив усе. Кулі вривались у землю і бур'яни, шукаючи ворога, котрого вже там не було. Пластуни ж, побивши близьких вартівників, вбігали до найближчого барака то прямо з постелі хапали переляканого офіцера, або навіть заклеймували одну-дві гармати, то й чимдуж поспішали до свойого табору. Стріляння ворогів потрохи стихало.

Раз якось удалось пластунам захопити в полон двох французьких офіцерів, Отаман похвалив пластунів за їх відвагу й сказав жартом, що все приводять йому сині мундири, а йому хотілося б мати й червоні (англійців).
П'ять людей пластунів пішло за добичею і не було їх з 5 днів. Кілометр-два проповзли вони на череві, між колючим бур'яном, із великою обережністю проминули ланцюг вартівників. Вдень лежали в бур'янах, вночі повзли дальше. На другий день доповзли в той спосіб аж у самий ворожий табір, де заховались в густому та високому бур'яні, дожидаючи терпеливо добичі. Дожидали вони в бур'янах ще два дні, остаючи без води й майже без їди, коли не числити трохи сухого хліба, котрий мали в кишенях. За той час проходило коло них багато офіцерів і жовнірів, але вони їх усіх не зачіпали, бо їм треба було червоних мундирів, хоч між переходячими були певно й англійці, але в інших одягах. Вкінці, під вечір другого дня, проходили попри те саме місце, де лежали козаки, два англійці в червоних мундирах. Як дикі коти, кинулись на них пластуни, збили з ніг і заки вони встигнули ще хапатись за зброю, а навіть закричати, козаки заткали їм роти жмутками сухої трави, пов'язали їм руки й ноги та так вибили, що бідні англійці ледве дихали. Можна собі представити, як осторожно мусили козаки вертати з тяжкою добичею, повзучи може більше як три кіломери, поміж ворожий табір і сторожу. Найменший шелест міг їх зрадити й видати на тяжку неволю, або й на смерть.
Не заставши отамана вдома, пластуни пішли до військової управи й станули перед ним, як були: багрові від царапин і комарів то покриті болотом і лахміттям. Вони простодушно розказа ли все своїм запорозьким говором: «Ваше превосходітельство, казали тоді, як ми захопили синіх, щоб ми ще достали червоних. Ото ж отеє й червоні...».

Слід сказати, що їхній отаман, військовий старшина Даниленко, теж показував пластунам чудеса хоробрості: незважаючи на поважний вік, постійно ходив з ними в цеп або в секрети в найнебезпечніші місця. Він був характерником, бо, як пишуть сучасники, Бог милував його, за весь час він не був ані пораненим, ані контуженим. Про тактику пластунів дає уявлення ще такий випадок часів Кримської війни. Одного разу треба було спалити великий склад сіна, котрий знаходився за Чорною річкою в глибокому запіллі ворога і цілодобово охоронявся густим ланцюгом ворожих вартових. Спалити сіно зголосилися 30 пластунів під командою урядника Дем'яненка. Дочекавшись ночі, коли вітер почав дути в їхню сторону (щоб відносив від ворога не лише запах, а й звуки руху пластунів), пластуни непомітно перебралися на ворожий берег і влаштували залогу (засідку). Трьох найдосвідченіших і найспритніших пластунів послали повзком до сіна, щоб підпалили його зсередини. Через півгодини справа була зроблена. Відважна трійця кинулась навтікача, французи погналися за ними. Однак товариші, котрі лежали в залозі, пропустивши своїх, дружно дали залп по розпалених переслідувачах. Частина французів попадала вбитими, а решта зупинилася і відкотилася назад. Поки прийшла французам підмога, пластуни встигли повернутися на бастіон, а французи ще довго стріляли по залишених на кущах козацьких шапках.

Тарас Каляндрук