Українські прислів'я та приказки

Прислів'я та приказки — неоціненна скарбниця народної мудрості. Кожне покоління вносить у цю невичерпну скарбницю нові коштовні діаманти, що збагачують культуру народу. Як витвір народного генія вони супроводжують людство від сивої давнини і до наших днів.

Сила, мудрість і поетична краса прислів'я та приказок — це вияв народного розуму й гумору, влучності й дотепності народного слова.

Зміст прислів'їв та приказок невичерпний. У них відображено багатогранність життя, побуту, звичаїв народу, його історія, мораль. «Багатовіковий досвід трудового люду, його творча снага, сила духу, біль і гнів, боротьба, страждання, мрії, — відзначав О. Т. Гончар, — усе це зафіксоване в слові, в народній пісні, думі, прислів'ї і повнозерному народному афоризмі».

З плином часу прислів'я та приказки змінювались, шліфували свою форму. Постійно відбираючи і осмислюючи найтиповіші явища природи й людського буття, народ свої спостереження закріплював у афоризмах і передавав наступним поколінням. Поступово вони ставали кодексом неписаних законів моралі і поведінки.

Прислів'я та приказки у слов'ян побутували з незапам'ятних часів. Поява писемності в Київській Русі застала цей жанр народної творчості уже в розквіті. Автори перших пам'яток давньоруської літератури не просто фіксують фразеологізми, а й застосовують їх з відповідною ідейно-художньою метою. В літописах, «Руській Правді», «Слові о полку Ігоревім» прислів'я використовуються то в прямому, то в переносному значеннях.

З утворенням української народності стали з'являтись прислів'я і на власне українському грунті, що відбивали вже нові історичні події — боротьбу з кочовими нападниками, польсько-шляхетським поневоленням, відтворювали нові суспільні стосунки.

Перші рукописні збірки прислів'їв започаткувала книжка «Приповісті посполиті» (кінець XVII ст.) Климентія Зіновієва. У першій половині XIX ст. з'являються вже друковані фразеологічні словники, складені за найпростішим, тоді дуже поширеним принципом розміщення матеріалу — за початковими літерами кожної приказкової одиниці. Так були укладені «Малорусские пословицы и поговорки» (1834) В. Смирницького, «Галицькі приповідки і загадки» (1841) Г. Ількевича, «Сборник малорусских пословиц и поговорок» (1857) О. Шишацького-Ілліча та ін.

З часом алфавітний принцип побудови таких збірок виявився недосконалим, фольклористи вважали, що алфавітний принцип упорядкування текстів не відповідає завданням, поставленим перед наукою. Тому в XIX ст. прислів'я починають упорядковувати за смислово-тематичними групами. Так були укладені «Пословицы русского народа» (1862) В. Даля, «Мудрослів'я народу слов'янського в прислів'ях» (1852) чеського вченого Ф. Челаковського тощо.

Видатним явищем в українській фольклористиці став вихід збірки М. Номиса «Українські приказки, прислів'я і таке інше» (1864). Видання налічувало майже 15 тисяч прислів'їв, відібраних із знанням справи й великим художнім смаком. Пізніше виходять друком менші за обсягом збірки, які вміщують прислів'я та їх варіанти, яких не було у збірці Номиса. 1869 р. В. Вислоцький у «Записках Русского Географического общества» друкує звід приказкових матеріалів із західних земель України, П. Чубинський у першому томі «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1877, вип. 2) опублікував прислів'я та приказки, зібрані на Поділлі та Волині, Іван Манжура збирав приказковий матеріал на Харківщині, М. Комаров — на Одещині, Д. Яворницький — на Катеринославщині та ін.

Паралельно з тематичною виникає класифікація прислів'їв за їх опорними словами. Зразки із спільними стрижневими словами об'єднуються в окремі групи, а ті, в свою чергу, розміщуються в алфавітному порядку.

За таким принципом побудовані «Галицько-руські народні приповідки» у шести книгах (1901—1910) І. Франка, який багато років збирав і вивчав народну творчість. Вчені та культурні діячі — сучасники І. Франка — високо оцінили вихід у світ цього видання як такого, що містить свіжий матеріал, записаний майже виключно з уст народу, як багате джерело, з якого черпатимуть потрібний матеріал дослідники народного побуту. Сам Франко вважав прислів'я та приказки «багатим і важним скарбом... у скарбівці нашої мови... її коштовними перлинами». Франківський підхід до вивчення усної народної творчості плідно використовується фольклористами при підготовці сучасних фундаментальних видань.

Великий внесок у фольклористику зробили радянські дослідники, які підготували чимало цікавих видань: «Українська народна приказка» (1936), «Українські народні прислів'я та приказки» (1955, 1961), «Українські народні прислів'я та приказки. Дожовтневий період» (1963), «Народ скаже, як зав'яже» (1971) та ін.

* * *


Прислів'я та приказки відображають багатоманітне життя народних мас. Немає такої ділянки життя народу, його побуту, звичаїв, про які б не йшла мова у прислів'ях.

Видатний учений-педагог К. Д. Ушинський писав, що в прислів'ях, як у дзеркалі, відтворені всі сторони життя народу — домашня, родинна, польова, лісова, громадська, його потреби, звички, його погляди на природу і людей, на значення всіх явищ життя.

Прислів'я, що склалися в минулому, відображають класові стосунки у феодальному і капіталістичному суспільстві, соціальну нерівність («Мужик землю засіває, а пан хліб поїдає», «Гроші йдуть до багатого, а злидні — до бідного»). Прислів'я про бідність і багатство охоплюють дуже велику тематичну групу. Прості люди у прислів'ях виступають носіями чесності й справедливості. Кривду ж творять багатії, пани, чиновники, судді («Доки багатий стухне, то бідний з голоду спухне», «Юристи на руку нечисті»). У різких контрастах змальовується життя трудящих і експлуататорів. У багатьох приказках виступають персоніфіковані образи правди, кривди, злиднів, горя, біди («Правда в постолах, а кривда в чоботях», «У бідного біда скаче, а дитина їсти плаче»), часто вживається народна символіка й алегорія: роса — сльози («Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), іржа — горе, туга («Іржа їсть залізо, а горе — серце») та ін.

Найдавнішими за походженням є прислів'я про природу, її явища, рослинний і тваринний світ.

З давніх-давен слов'яни любили й шанували землю, вірили в її силу і щедрість. Набутий народом досвід закріпився в приказках-порадах, як доглядати землю, удобрювати її. Народ здавна помітив, що врожай залежить від сніжної зими та теплих весняних дощів («Багато снігу — багато хліба», «Два дощики в маю — певно бути врожаю»). Більшість прислів'їв про природу вийшла за межі своїх семантичних полів і зараз вживається з переносним значенням. Так, вода стала мірилом людського життя («Літа пливуть, як вода»), чиста вода уособлює чесність, правдивість («На чистій воді не жаль і утонути» — за щось добре можна й постраждати), каламутна — нечесність, крутійство («В мутній воді рибу ловить»). Сонце стало символом щастя, свободи, надій на краще життя («Після дощу і сонце засяє» «Блисне сонце і в наше віконце»). За небесними світилами у фольклорі закріпились символічні ознаки людських істот (зоря — дівчина, місяць — парубок та ін.).

Прислів'я про пори року — енциклопедія хліборобського життя. Після холодної зими наступає весна, і всі її ждуть з нетерпінням. Від весняних робіт у полі залежить добробут селянина («Ярь-весна — наша отець і мати, хто не посіє, не буде збирати», «Весняний день рік годує»). У прислів'ях даються поради, коли розпочинати працю на полі («Зійшов сніжок — берись за плужок»), засівати ріллю добірним зерном («Яке посієш, таке і звієш»), зібрати без втрат урожай («Поки зерно в колоску, не засиджуйсь в холодку»). Осінь пов'язана з дощами («Восени ложка води, а дві болота»), а зима — з холодами («Питається лютий, чи добре взутий»).

Чи не найбільше прислів'їв на хліборобську тему показують ставлення людей до землеробства. Незважаючи на тяжку, виснажливу працю у полі при оранці, у жнива, на косовиці, під час молотьби, час доніс до нас у афоризмах розуміння народом праці як основи життя («Землі кланяйся низько, до хліба будеш близько»). В окремих прислів'ях говориться про те, що треба берегти вирощений урожай («Сніп до снопа — буде копа», «Ні зернини в стеблі, ні колоска на стерні»).

Дуже давнього походження вислів «Нивко, нивко, верни мою силку, бо я тебе жала, силку роняла!», в ньому відбилась віра наших предків у те, що земля повертає силу тим, хто працює на ній. Так, після жнив женці, проказуючи цю приказку, качалися по землі, щоб стати внову сильними, як земля.

Окремі прислів'я про хліборобство втратили своє первісне значення і набули переносне («Де його не посій, там уродиться» — всюдисущий, «Колос повний до землі гнеться, а порожній угору пнеться» — про працьовитих і нероб, та ін.).

Добробут людей значною мірою залежав від природи, погодних умов. Тому з давніх-давен наші предки стежили за сонцем, місяцем, зірками, поведінкою диких і свійських тварин, щоб передбачити погоду, вберегти урожай. Такі прикметні спостереження відбилися у прислів'ях («Ластівки низько літають — дощ обіцяють», «Пищить снігур — скоро зима буде»).

З прикметами тісно пов'язані прислів'я-спостереження про зміну погоди, що могло вплинути на хід сільськогосподарських робіт. Хлібороб приурочував ці спостереження до відповідних пір року, які запам'ятовувалися у зв'язку із святами, що припадали на той час. Так, про настання весни говорили: «На теплого Олекси щука-риба лід хвостом розбиває», про тяжкі переднівки раннього літа — «Дождали Луки — ні хліба, ні муки», «Петрівка — на хліб катівка», про новий урожай — «На Іллі новий хліб на столі» і т. ін. Характерно, що у прислів'ях згадувалися тільки ті свята, які були пов'язані з землеробством. Вони не мали ніякого зв'язку з релігією, а приземлене зображення святих навіть переслідувалось церквою.

Рослинний світ у прислів'ях наділявся людськими рисами. Мале деревце асоціювалося з підлітком, якого треба виховувати («Гни деревину, поки мала»), сила, могутність — з дубом («Жолудь який малий буває, а з нього великий дуб виростає»), слабкість, покірність — з лозиною («Хилку лозину і вітер зігне»).

У прислів'ях часто згадуються птахи й звірі, їхні характерні риси пов'язуються з рисами людей. Так вовк став уособленням жорстокої людини («Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст і гриву»), заєць — боязливої («Полохливий заєць і пенька боїться»), лисиця — хитрої («Дивиться лисицею, а думає вовком»), свиня — нахабної, безсоромної («Посади свиню за стіл, а вона й ратиці на стіл»). Такі ж переносні ознаки мають і птахи: орел, сокіл — сильний, швидкий («Клекіт орлячий з-під хмари чути»), сорока — говірлива, ворона — криклива («Сорока від свого язика страждає», «Ворона маленька, та рот великий»).

Дуже давнього походження прислів'я, у яких відображається хатнє господарство, речі побуту. Хоч багато з цих речей уже давно вийшли з ужитку, в прислів'ях вони продовжують жити з переносними значеннями («Там макогін блудить, де макітра рядить»). Хата в прислів'ях — уособлення родинного затишку, незалежності («В своїй хаті своя правда»), чужа хата—неволя («В чужій хаті і тріска б'є»).

Традиційні прислів'я про працю — це вічні істини, життєві узагальнення про працю як основу самого існування людини. У них виразно відбито класове розшарування, підневільна робота на багачів («На чужій роботі не збагатієш, а згорбатієш», «Заробив води до хліба»), засуджується ледарство («Праця чоловіка годує, а лінь марнує»).

Поява знарядь праці та їх назв відноситься до часів праслов'янської єдності. У стародавніх слов'ян землеробство було однією з найважливіших галузей господарства, а в часи Київської Русі стало провідним. Тому в давній Русі вже широко побутували в мовленні назви всіх простих знарядь, а фольклор збагачувався висловами, які вживалися як у прямому, так і в переносному значенні. Такі прислів'я увійшли до духовної скарбниці українського народу, а багато з них активно побутує і в наш час, проживши більше ніж тисячу років.

Здавна в народі високо цінувалися ремесла — ковальство, кравецтво, шевство, млинарство та ін. Це відбилося і в прислів'ях («У ремісника золота рука», «Діло майстра величає»). Більшість з них у сучасній мові вживаються у переносному значенні («Не святі горшки ліплять», «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся»).

Народна мораль прославляє красу, любов і міцну сім'ю як запоруку щасливого життя («Найкраща спілка — чоловік і жінка», «Нащо й клад, коли в сім'ї лад»). Світлими барвами змальовується образ молодої жінки («Гарна молодиця, хоч води напийся», «Де гарна молодиця, там ясна світлиця»).

У сім'ї особлива шана віддається батькові й матері («Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько»). Особливо тепло й образно говориться у прислів'ях про любов до матері («Без матері і сонце не гріє», «Матір ні купити, ні заслужити»). Гостро відчувають сироти втрату матері («Мати з хати — горе в хату»).

Життя людини складне, сповнене і радощів і горя. Тому народна мудрість підкреслює, що «Вік прожити — не поле перейти», «На віку, як на довгій ниві: не пройдеш, ноги не поколовши».

Етичному ідеалу добра, честі, порядності, справжньої дружби протиставляється зло, черствість, викриваються негативні риси людей, вади й підноситься розум і прагнення до знань, світла («Вік живи, вік учись», «Чого навчишся, того за плечима не носить»).

Великого значення надає народ єдності між людьми, згоді («Згода будує, а незгода руйнує», «Краще солом'яна згода, ніж золота звада»). Утверджуючи згоду, прислів'я одночасно засуджують незгоди, сварки, бійки, пияцтво («Де незгода, там часто шкода», «Де чарка, там і сварка»), висміюють тупих, обмежених людей, заздрісників, боягузів. Для сатиричного змалювання негативних людських рис народ вдається до образів, узятих із світу природи. Дурні зіставляються з ослами («Осла взнаєш по вухах, а дурня — по балачках»), злі, жорстокі, підступні уособлюються в образах скажених собак, вовків, гадюк («Вовк линяє, а вдачі не міняє», «Гадюка вмирає, а зілля хватає»).

Сатиричними фарбами, з гострою іронією і сарказмом зображуються у прислів'ях служителі культу. Попи, ченці — це, в розумінні народу, паразити, які наживаються на людському горі («Людське горе попа годує», «Піп з богом говорить, а на чорта дивиться»).

Процес творення прислів'їв безперервний. Кожна епоха збагачує народну мудрість новими мотивами, образами.

Прислів'я та приказки як різновиди одного жанру між собою тісно поєднані, тому в збірках вони подаються разом. Проте між ними є й певні відмінності. Більшість учених вважає прислів'я судженням, оформленим як речення, що містить закінчену думку («Бджола мала, а й та працює», «Молоде орля, та вище старого літає», «Біліє колос — давай жатці голос»). Приказка — незакінчене судження, образний вислів, оформлений як частина речення («У страха великі очі», «Не нашого поля ягода»).

Прислів'я і приказки можуть мати прямі й переносні значення. Вважається, що першопочатково всі прислів'я мали лише прямі значення, а в процесі свого розвитку розширили їх на інші подібні явища дійсності. Побутує думка, що кожне прислів'я з прямим значенням може мати й переносне. Такі прислів'я, як «Суха ложка рот дере», «Не святі горшки ліплять», «Нова мітла по-новому мете», очевидно, спочатку вживалися у сфері побуту та ремесел, а згодом, змінивше своє значення, перейшли у сферу загальнолюдських стосунків.

Хоча композиційна будова прислів'їв досить строката, проте багато з них твориться за усталеними формами («Яка трава, таке й сіно», «Який жнець, такий і снопець», «Які сани, такі й самі», «Які батьки, такі й діти», «Де дрова рубають, там і тріски летять»).

Улюбленим композиційним прийомом прислів'їв є їх побудова на контрастах. Такими контрастами у природі виступають вода і вогонь, небо і земля, зима і літо, день і ніч, у людському житті — молодість і старість, здоров'я і хвороби, праця й ледарство, у соціальних відносинах — правда і кривда, добро і зло та ін. («Вогонь палить, а вода студить», «Літо збирає, а зима з'їдає», «Праця чоловіка годує, а лінь марнує». Контрастними у прислів'ях є також ознаки та властивості предметів і явищ («На чорній землі білий хліб родить», «Чорна корова біле молоко дає»).

Чимало прислів'їв складаються з двох симетричних частин, що становлять паралелізм («Без сонця не можна бути, без милого не можна жити», «На дерево дивись, як родить, на людину гляди, як робить»). Іноді ця симетрія порушується в тій частині, на яку падає основне смислове навантаження («Гарна птиця пером, а чоловік — умом»). Пропуск відповідного члена тут компенсується інтонаційною паузою. Симетрія зумовлює однакову кількість наголосів у обох частинах прислів'я, розділених цезурою. Внаслідок цього утворюється відповідне звучання, яке допомагає виразніше виділити основну думку («Багатому щастя — а вбогому трясця», «Жито колоситься — життя веселиться»).

Для прислів'їв характерна певна ритмічна будова. За звучанням вони членуються на стопи з цезурою посередині. При створенні і шліфуванні прислів'їв народ насамперед дбав про передачу думки, цьому він підпорядковував і ритмічне звучання. Часто в прислів'ях симетрія порушувалася, та частина, на яку падало найбільше смислове навантаження, видовжувалась («Буває март || за всі місяці варт», «І попи, і пани || — одного поля бур'яни»).

Прислів'я бувають римовані і неримовані. У римованих зразках переважає дієслівне римування («Добро пушить, а лихо сушить», «Трактором орати — не лопатою копати»). Римуються переважно кінцеві слова частин прислів'їв, але поширене в них і внутрішнє римування («Діти — як квіти: полий їх, то й ростимуть»). Зустрічаються й складніші види римування, коли римуються три і більше частин («Зять любить взять, тесть любить честь, а шурин очі жмурить, бо не хоче дать»). Вислови, що перейшли з пісень, зберігають пісенну ритміку і римування («Не ходи по полю, не топчи куколю, не лупай очима, не твоя дівчина», «Нехай мене той голубить, а хто вірно мене любить»). Для окремих прислів'їв характерні звукові переливи («Коси коса, поки роса, роса додолу, коса додому», «Стук-грюк, аби з рук»), що надають їм милозвучності.

Життєва мудрість, ідейна сила та поетична краса прислів'їв завжди привертали увагу митців слова. Вони увиразнюють мову творів давньоукраїнських письменників — І. Вишенського, X. Філалета, Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського, І. Гізеля, авторів козацьких літописів — Самовидця, Грабянки, Велична та ін. Окремі прислів'я зустрічаються і в тогочасних лексикографічних працях — Л. Зизанія, Памви Беринди. Особливо рясно цитували прислів'я гостросоціального звучання письменники нової української літератури в час її становлення — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін. Т. Шевченко при допомозі прислів'їв образно відтворив безталанну долю сироти, якому нема куди прихилитись («Хоч з гори, та в воду»), передав трагізм долі Катерини, якій мати не вміла «щастя й долю дати», прославив борців за правду, у яких «раз добром нагріте серце вік не прохолоне». Марко Вовчок, змальовуючи тяжку долю народних мас, також користувалася прислів'ями («Кому не було добра змалку, то не буде й до останку», «Журбою поля не перейдеш»). Великі смислові навантаження мають прислів'я також у творах І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін. Разючої сили зображення досягає, наприклад, М. Коцюбинський у повісті «Фата моргана» використанням прислів'їв («Чи прийде коза до воза, а мабуть, прийде», «Як їсть, то впріє, а як робить, то мерзне» та ін.).

Письменники не тільки запозичували народні вислови, а й створювали нові, які з часом поверталися до народної скарбниці, ставали прислів'ями та приказками.

Традиції дожовтневої літератури у використанні народної мудрості продовжили радянські письменники А. Головко, Ю. Яновський, П. Панч, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребельний, О. Ільченко, Є. Гуцало, поети П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, А. Малишко, Б. Олійник, драматурги І. Кочерга, О. Корнійчук, Я. Галан, О. Коломієць, М. Зарудний та ін.

Часто письменники вводять народні афоризми в сюжетну канву своїх творів, у самі назви, підкреслюючи ними певну ідею: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Кров людська — не водиця» М. Стельмаха, «Козацькому роду — нема переводу» О. Ільченка та ін.

Кожен з митців слова використовує народну мудрість відповідно до своїх ідейно-творчих задумів. Наприклад, Олександр Довженко для передачі народного гумору в «Зачарованій Десні» вводить у авторську мову і мову персонажів соковиті народні порівняння, прислів'я, дотепні побажання, жартівливі вислови, а в публіцистичних статтях і художніх творах періоду Великої Вітчизняної війни відбирає вислови з суворими тонами, сповнені громадянського пафосу, створюючи на зразок народних і свої, авторські, які пізніше стали народними афоризмами. Близька до влучного народного слова романтично-піднесена мова Олеся Гончара. Його крилатий вислів із «Прапороносців» — «І найвища краса — це краса вірності» — став улюбленим народним прислів'ям. Рясно забарвлена ліризмом та поетичністю народних прислів'їв мова творів Михайла Стельмаха — співця села з його працьовитим народом, багатим і на роздумливо-поважне, і на дотепне гумористичне слово.

Прислів'я невіддільні від життя людини, як і її мова, пісня. Вони свідчать про гострий розум народу, його глибокі естетичні почуття, багатий духовний світ і високу мораль. Це велике народне багатство, справжній скарб, який народ свято береже і передає своїм дітям і онукам.

Народ не тільки користується готовими зразками прислів'їв, які одержав у спадщину від попередніх поколінь, а й рясно творить нові.

Прислів'я, як і народ, безсмертні, це коштовні, немеркнучі його перлини. У них живе і дихає, сумує і радіє жива душа народу, органічно поєднується його історія і сучасність.