Гетьман Мазепа

До нашого часу дiйшло майже з десяток портретiв, на яких зображена найтаємничнiша та найпротирiчнiша особистiсть в українськiй iсторii. Але риси обличчя зображеної людини не повторюються. Уявляєте? Десять портретiв – десять рiзних людей. Можливо, таким чином невiдомi й вiдомi художники давали нам зрозумiти, що Мазепа був настiльки рiзноманiтною людиною (у тому сенсi, що рiзнi люди бачили його рiзним), що й вони його бачили кожний по-своєму. Але, зважаючи на те, що зберiгся й словесний опис гетьмана, опираючись саме на нього, ми можемо смiливо викреслити декiлька портретiв, як не маючi до нього жодного вiдношення.
Народився Мазепа, коли народився. Історики так і не дійшли одностайності у визначенні дати народження Іванка. Версій багато: починаючи з 1629 й по 1644 рік. Золота середина, мабуть, наймовірніша з усього, то ж будемо вважати, що велике свято у родину Мазепів завітало у 1939 році. Польські шляхтичі українського походження були добрими батьками й користувалася великою повагою у Війську Запорізькому. Мати Івана Степановича, Марія Магдалена, була жінкою неординарною, вельми освіченою, а тому на все життя зберегла за собою посаду першої радниці сина. Навіть коли, втративши чоловіка, оселилася у Києво-Печерському монастирі у якості чорниці. 
Змалечку Іван вивчав європейські науки, навчався їздити верхи, володіти шаблею. Під час навчання у Києво-Могилянській колегії він зачитувався працями Цицерона, Тацита, Тіта Лівія, вже тоді тренуючи й розвиваючи свій хист промовника. Він дістав досить високу освіту. Отримавши в Києві все, що навчальний заклад зміг дати учневі, Мазепа за допомогою свого батька, який займав не останнє місце у свиті гетьмана Виговського, перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Той хоч і взяв Мазепу на роль пажа, але швидко зрозумів, де талановиттому юнакові справжнє місце і відправляв його королівським посланцем у різні країни. Майбутній гетьман подорожував Голландією, Францією, Німеччиною, Італією й користувався нагодою вивчати фортифікацію й різні мови. Тож у Польщу повернувся вельми освічений чоловік для свого часу, який володів багатьма мовами. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. 
Є багато легенд з однаковим змістом про те, чому Мазепа залишив службу у польського короля, хоча тривалий час був його улюбенцем, але скільки правди у цих легендах, важко сказати. Мазепа, який до речі з опису сучасників постає перед нащадками вродливим чоловіком з виразними рисами обличчя, величною постаттю й гострим розумом, викликав жваву цікавість у жіночої статі. За не таке вже й коротке життя Мазепа нібито закохувався тричі. Першою його коханою стала польська панянка, дружина одного з найближчих до короля посадовців. Дізнавшись про зраду дружини, розлючений рогоносій нібито облив Мазепу смолою, виваляв у пір’ї, посадовив на коня спиною уперед й відправив коня з вершником на Україну. Викладена таким чином легенда не залишає сумнівів хіба що у тому, що Мазепа дійсно міг закохатися й викликати відповідне почуття.
У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Але вже під час виконання своєї першої дипломатичної місії він потрапляє в полон до запорожців, ватажком яких у той час був славнозвісний Іван Сірко, саме цьому Сіркові приписували гострий, мов лез, лист до турецького султана. Так ось, місія Мазепи складалася у тому, щоб віддати до рук турецького султана 15 козаків, затриманих на лівому березі Дніпра. Цей презент був дякою за майбутню поміч султана Дорошенкові у об’єднанні всієї України. Сірко, вважаючи такий вчинок заслуговуючим найлютішої кари, присудив Мазепу до смерті, але ораторський хист Івана Степановича не загинув без потреби. Заповзятий політикан, з яким зрівнятися у веденні інтриг можуть лише одиниці за увесь час існування України, він зміг перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Він не тільки переконав Сірка залишити собі життя, але й потративши від отамана до гетьмана Самойловича, своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами викликав у того бажання зробити його довіреною особою, яке гетьман одразу і вдовільнив. Ці ж риси допомогли Мазепі вийти на приємний для себе рівень спілкування з високопоставленими царськими урядовцями. Утершись у довіру до начальника малоросійського приказу боярина Артамона Матвєєва та московського войоводи Ромодановського, Мазепа був представлений царю-батечкові Олексію Михайловичу. Поле для інтригаторської діяльності було широким, та Мазепа не поспішав збирати врожай, не засіявши землю. Викликавши у царя приязнь й деяку довіру до себе, Мазепа зумів переконати правителя Росії, що Дорошенко тільки й марить службою на благо цієї країни. Легковірний цар видав гетьманському посланцю призивні листи до гетьмана та побажав щасливого повернення додому. Та на Україну повернулося лише тіло, душа ж політичного діяча залишалася у золотоверхій Москві. Отримавши у Самойловича високу й почесну посаду генерального єсавула, Мазепа продовжував наїжджати до уподобаного міста й укріплювати зв’язки з покровителями. 
Тим часом цар помер, його старший син Федір відправився майже одразу за ним, і хоча царями вважалися Петро й Іван, фактично правила царівна Софья. Мазепа без ускладнень потоваришував з її фаворитом Васильом Голіциним й замислився над власним кар’єрним зростом. Та за давнім українським прислів’ям «На два українці – три гетьмана», усі гетьманські посади були вже зайняті. Залишалося ввічливо попрохати когось звільнити йому місце. Але Самойлович міцно тримав гетьманські клейноди у руках і був ще у стані вперіщити нахабу булавою або й моргенштерном. То ж Мазепа, щоб не турбувати зайвий раз дрібними проханнями таку зайняту людину, висловив своє бажання товаришу Василю Голіцину. На той час саме підійшов до кінця похід російського війська та козаків проти кримського хана. Результати походу були ганебними й не могли не викликати у царя люті. Винахідливий Голіцин знайшов винного у обличчі Самойловича, а єсавул (чи то пак Мазепа), військовий писар (Василь Кочубій) та друга людина після гетьмана (Василь Борковський) швиденько нашкарябали чолобітну. Москва хоча й не дуже схилялася до такого вирішення питання (все ж таки с Самойловичем вони дуже добре вживалися 15 років) усе-таки вдовольнила бажання Мазепи, який до того ж виглядав щирим, відданим правдолюбцем. Колишнього гетьмана відправили до Сибиру, а його синові, який був учнем Мазепи, відтяли голову. То ж у 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами. Щоправда, недаремно. Спосіб купувати потрібні голоси за торбу гречаної крупи був вигаданий зовсім не учора. Голіцин, на жаль, не полюбляв цей продукт, тому йому прийшлося віддати грошима (10 000 карбованців – сума значна, та що поробиш, інфляція), вищі військові чини були нагодовані та отримали дарунки. Таким чином конкурентів у Мазепи не було. 4 серпня 1687 року у Коломацы йому були вручені гетьманські клейноди. 
На той час Мазепа вже був одружений нібито на другому своєму коханні. До чого саме, міг відповісти лише сам гетьман. Наречена була вже не дівчиною й невідомо чи мала вона вроду, зате мала великий посаг, який дозволив Іванові Степановичу стати чи не найбагатшою людиною на Україні. 
Тільки-но Петро Великий був визнаний царем, як він призвав до себе Мазепу. Старіючий гетьман постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». 
Той, вже не вперше дивуючи своєю винахідливістю, сподобався царю. Бо не тільки добре говорив, але й працював: саме завдяки йому з’явилися нові регулярні полки, була побудована ціла флотилія козацьких «чайок» та «дубків», на яких Мазепа відправлявся по Дніпру та захоплював турецькі й татарські міста. Кульмінацією стало здобуття у 1696 р. Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. 
Юнаки навчалися за його кошт за кордоном, відкривалися типографії, Києво-Могилянська колегія перетворилася на академію – саме для неї гетьман побудував нову триповерхову будівлю, надсилав для бібліотеки книжки. Під час Мазепи серед слухачів університетів Сорбони та Праги значний процент складали українці, майже уся козацька верхівка мала вищу освіту. У багатьох містах й селах саме завдяки йому відкрилися школи, Чернігівський колегіум перетворився на вищу школу-ліцей. Для своєї резиденції гетьман обрав Батурин та зробив з цього міста культурний та освідчений центр України і Європи. На розвиток освіти, наук, мистецтв, архітектури, літератури, книговидання він не шкодував грошей, багато й плідно листувався з європейськими вченими, політичними діячами. Керував побудовою 12 церков та реставрацією старовинних храмів княжої епохи. То ж зарекомендував себе як плідного працівника, неурядового політика та мудрого радника, за що Петро 1 і цінував Мазепу та зробив у 1700 році одним з перших кавалерів вищої нагороди імперії – Андрія Першозванного.
На верхівці влади гетьман підхопив вірус підозри й недовіри, тому разом із ворогами винищував і друзів. Вельми жорстоко чинив з тими, хто зазіхав на гетьманську владу або владу аристократичної верхівки. Маючи одне бажання – щоб Україна була незалежною, він не дуже турбувався про долі простих людей, тож задавлював усі спалахи повстань. Проте якщо київські студеї та духовенство складали на його честь захоплені панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Особливо небезпечна ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко-Петрик, писар, що мав широкі політичні зв'язки, втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Встановивши гаслом повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик зумів заручитися підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти нього й стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу чомусь похитнулася й повстання згасло. 
За десять років Мазепівського правління Польща неодноразово пропонувала співпрацю у знищенні Росії, та гетьман усіх пропонуючих одразу відправляв до Москви. 
У 1702 році він поховав дружину, та вік і сивина не стали на заваді новому коханню. Його хрещениці виповнилося 16 років, дівка зросла й хтіла заміж. Роман життєвого досвіду й юності був доволі стрімким. Батьки на шлюб категорично згоди не давали (мати, бо сама була колись коханкою Івана й ревнувала дочку, батько вважав, що одруження хрещеного на хресниці супротивить Божим заповідям), то ж Мотря втекла з дому. Та Мазепа хоч і не вінчався з владою у церкві, все ж саме їй належав остаточно й безвідмовно. Угледівши у імпульсивному вчинкові дівчини загрозу для свого авторитету, він повернув її додому. Можливо, саме це викликало дівочу відразу, бо кохання між цими історичними особами існувало з того моменту лише в уяві літераторів. 
Не викликає сумніву, що здатність Мазепи тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із проведенням потрібної йому політики, досягнення першорядної ваги, як і його дивний злет від арештанта до гетьмана. Та найбільш вражаючим є все-таки вміння захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, до того ж залишаючись товаришем Петра 1. Завдяки цим стосункам Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм повстало. Сили повстанців налічували 12 тисяч чоловік, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Об’єднаними зусиллями було знищено супротивництво Немиріва, Бердичіва та Білої Церкви. Та у 1702 р. відчайдушним полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час Польщу намагався зайняти найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. І знову схильність Мазепи до тонкої гри відіграла свою роль: йому приходилося багато брехати, або якщо треба висловитися м’якіше, полемізувати з різними правителями. Скориставшися замішанням Петра 1, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього щиро міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру. 
Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І та 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши кількох важких поразок на самому початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішив модернізувати армію, управління й суспільство у цілому. Під пильний контроль російської влади підпали всі ділянки життя, тож традиційна автономія Гетьманщини викликала сумніви у своєму існуванні. 
Цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, вони змушені були битися зі шведськими арміями у Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. На жаль, у цих походах виповзло на поверхню те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70% складу. Коли ж Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків остаточно занепав. Чужоземні офіцери відносилися з презирством до бравих вояк, яких вважали гіршими і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася. 
Війна торкнулася українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ». Мазепа відправляв цареві скарги, та єдине, чого він досяг, це бажання Петра 1 замінити гетьмана чужоземним генералом чи російським вельможею. 
Шукаючи захисту для України, Мазепа знайшов іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Відповідь царя вразила Мазепу: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це стало для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 року під час наступу Карла XII на Москву Мазепа перейшов на бік шведів. Його підтримали близько З тисяч козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл пообіцяв щедрий розрахунок: захист України й утримування від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав. 
Петро І обізвав Мазепу Іудою, і вже через декілька днів князь Меншиков напав на гетьманову столицю Батурин і вирізав усіх жителів: 6 тисяч чоловіків, жінок і дітей. Старшина, що не пішла за Мазепою, за наказом царя обрала нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події. Єдиною підтримкою для гетьмана були запорожці. За це рішення вони дорого заплатили. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця. 
Важливим моментом у ході війни стала Полтавська битва, яка відбулася 28 червня 1709 року. Переможцем вийшов Петро І, і плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу зазнали провалу. Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Цар намагався викупити гетьмана за фантастичну суму (яку саме невідомо, але відомо, що тільки великому муфтію за допомогу пропонувалося 300 000 єфимків), але султан чи то не потребував грошей, чи то теж підпав під чари підстаркуватого політика. Тут, біля м. Бендери, 22 серпня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер за одним з варіантів від педикульозу. Тіло гетьмана перевезли до Галацу, де поховали у монастирі Св. Георгія. Пізніше поверх труни Мазепи поклали якогось молдавського вельможу. За деякими джерелами залишки гетьмана перезахоронені у Яссах. Лише 10 липня 1918 року на майдані перед Софіївським собором була офіційна паніхіда за цією дивовижною і повною протирічь людиною. 
Росія ж з того часу почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу, бо Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України. 
А. Орлова