Валерій Гаєвський. Історичний трилер "Прощальник". Глава 6. Смерть у шинку

Смерть у шинку

                                   - 6 -
Попри значні свої грішні літа, прощальник на їх схилі жодного разу не назвав своє життя поразкою, та нині після розмови з отцем Алєксєєм йому здалося, що він не живе – його несе хвилею обставин й чиїхось бажань.
Бо ж загадав їм помічник митрополита їхати  за допомогою до Батурина. Незвичним для козацького вуха м’яким й густим голосом він після розмови з митрополитом виголосив перед прощальником цілу невеличку промову; при цьому його крупне обличчя залишилося непроникним – її потаємний зміст виказували лише очі. В них не світилася велика мудрість, скоріше жадібне бажання досягти своєї невідомої мети, котре не без труднощів прочитав старий низовець.
- У тєбя,  син мой, єсть большая возможность послужіть Господу нашєму. І потрєбность тоже, ібо тяжкі грехі твоі. Ступай, защіті нашу церковь от слуг диавольских. Гєтман Іван Стєпановіч Мазєпа будєт о вас ізвєщьон.
По тих словах прощальник якийсь час вдивлявся у сяючі в мерехтливому повітрі бані Успенського собору, не бажаючи ні говорити, ні приймати якесь рішення; затим мовчки сів у бричку й втомлено махнув рукою: «Поїхали..»
      Схимник німував, аж поки не виїхали за браму Лаври; усе, що відбувалося, постало нараз перед його очима у своїй грубій незрозумілій речовинності й, попри вишколену молитвами й знегодами душу, відчув давно забутий напад роздратування – дід розмовляв з ним, як гуска зі свинею.
Наразі знову навперебій загелготали лаврські жебраки, однак Фортуна, не відкривши навіть очей, лише буркнув: «… Обридли, собачі діти» й крізь напівзаплющені очі взирався у небо – біло-червоний попіл, густо посипаний над Києвом невідь-ким; волання калік дещо заглушило рушничний постріл, тож схимник попервах нічого не второпав, коли прощальник правицею шарпнув його до себе, нею ж вихопив батога й напнувши лівицею віжки, шмагонув коней:
- Не запорожець цілив, - мовив заціпленому схимнику, коли бричка опинилася біля Васильківськіх воріт. – Дідько стріляв, але знак нам подав: до гетьмана їхати ще ранувато.
- Куди ж тепер, пане  прощальнику? – запитав схимник, чемно забравши батога й віжки у Фортуни.
- До Бога далеко, а до шинку близько, - блиснув чорними, як дьоготь, очима той. – Звертайте, панотче, на Житній Торжок. Бо нині біля монастирів каліки з булдимками* шастають…
Шинок з приземкуватою,  довгою дерев’яною прибудовою, передом виходив на торжище, а позаду впирався у Глубочицю; його і обрав прощальник для постою.
Шинкар, старий польський єврей, котрого, либонь, занесло до Києва ще за Хмельниччини, сам провів бричку з поважними панами у невеличкий дворик й навіть узявся було розпрягати коней, та прощальник зичливо зупинив його й витягши з череса жменю срібних монет, попрохав:
- Звели наймиту дати божій скотині вівса й води. А сам проведи до покоїв.
- Нєх Вас бєндзє Єзус похвалєни, - мовив шинкар, коли срібло опинилося у його руках. – Віддам панам кращу світлицю.
Від такої ласки Фортуна відмовився, обравши для спочинку крихітну комірчину з єдиним віконцем, що визирало у внутрішній дворик; звелів до неї принести вечерю, а затим вийшов з шинкарем у вузенький коридорчик, просяклий духом смаженої цибулі й прокислого меду.
- Нехай пан не турбується, - запопадливо вдався до прощальника шинкар. – Мед й горілка – то для хлопів, а для вас є добрий венгржин.
- Не гніви милосердного Господа, жидівська душа, - незлобиво відказав Фортуна. – Вина не треба – лише холодного квасу. І аби нам добре спалося, подбай про два добрі пістолі й набої до них.
Єврей, котрий стільки набачився й натерпівся у цій нечистій жорстокій країні, не став сперечатися.
- На вєки вєкув вам здоров’я, пане, - відказав тихо, але твердо. – Це бардзо тяжко, але коли пан має золоті дукати…
- Не зобиджу я тебе, добродію шинкарю, - заспокоїв його Фортуна. – Лишень не барися й німуй, як риба. Агов, стій! – гарикнув він, ляснувши обома руками по кишенях шароварів. – Захопиш і добру люльку та папушу тютюну з полином.
Пан мязкує, що єстем круль уродзоний, незлобиво подумав шинкар, однак мовчки поштиво поклонився й щез у одній з дверей коридору.
З меблів у комірчині було лише дві ложниці, застелені картатими ряднами,  хиткий столик між ними й два ковані цвяхи, вбиті у стіну обабіч одвірків. На одному з них вже чипіли схимникові кирея й сорочка, сам же він у спідній сорочині й шароварах стояв у кутку під дешевою лампадкою й молився.
Прощальник повісив жупан на вільний гвіздок й, не звертаючи на напарника уваги, виглянув у віконце. Глубочиця сріблилася в саженях десяти від двору, відділеного від вузенької левади височеньким муром з дверима, від яких сповзала до річки стежка, оминаючи величезний осокір й впираючись у зведений над водою дерев’яний господарчий місток. Припнуті до вбитих у мур залізних кілець, коні вже дрімали, пригорнувшись шиями й зрідка кліпаючи байдужими очима у бік ще не сплячого неспокійного шинку, з вікон якого раз по разу лягали на дворище й щезали невиразні стрімкі тіні. На річкою пливла одноманітна нічна пісня: підпадьомкали перепели й деркотіли деркачі, марно намагаючись заглушити дружні жаб’ячі хори; наразі кілька разів забуркотіла сполохана горлиця, й Фортуна хижим пильним зором уп’явся у темний протилежний берег річки.
Напруживши душу, як і колись у Дикому полі, коли змусив ногайців побачити замість увіткнутого в землю списа невідь звідки вирослий дубовий гай, він обмацав вже не своїми, а совиними очима кожну купину на ньому, кожну шелюгу з лози й очерету, кожну крону на тамтешніх вербах, дубах й осокорах.
Він напружився ще більше й оглянув вже орлиними очима всю частину Житнього Торжку, що розпочиналася одразу за прибережним гайком. Він не побачив того, кого слід було чекати нинішньої ночі у гості; не було навіть натяку на чиюсь підозрілу тінь.
       - Отче, - мовив він, відірвавшись від віконця, - у жида ж образів катма…
 Наразі він згадав, як сам молився перед кожною січею й подумав, що сказав зайве…
Схимник продовжував мовчки ворушити губами, б’ючи поклони й хрестячись, й геть знесилений своїми дивними вправами запорожець, не скидаючи чобіт, приліг на ложнику, звісивши ноги на долівку. Інстинкт, сформований за тривалі роки козацького життя, підказує йому, що шинок цей поганий й провалюючись у глибоку дрімоту, він розуміє, що саме тому й обрав його  для ночівлі, бо той, хто цілив у них біля Лаври, квапиться й завітає цієї ночі у гості; та й шинкарю довіряти, що саламаху з кукілю готувати…
Нечутно відчинилися добре змащені дьогтем двері, впускаючи причаєну за ними небезпеку, однак то були лише сива, зодягнути у посірілу від часу чорну сукню шинкарка й на диво ошатно вбрана маленька наймичка у картатій плахті й червоній юпці, котра не виказувала жодних належних її власниці принад.
Вечерю вони принесли панську: в полумисках парували товченики та січеники, на тарелі лежав у вершках порізаний на скибки смажений короп, в глибоких мисках похитувалися прозорі драглі з шматками курятини, вкриті тоненьким шаром жиру, й усю цю смакоту увінчував добрячий шмат фаршованої по-єврейськи товстої щуки.
Принесено й глечик холодного квасу та два порцелянові кухлі, один з яких схимник одразу наповнив й миттю спорожнив, втершися зовнішнім боком долоні.
До м’ясних страв він не доторкнувся, зате рибними не погребував, тоді як прощальник більше налягав на смаженину, аби хутчій відновити поглинуті характерницькими витівками сили. Квасу на відміну від напарника не спробував, а вийшовши після вечері до шинквасу, попрохав колодязної води.
Коли він повернувся, схимник вперто, закликаючи на допомогу Господа, змагався з небувалим нападом сонливості; обхопивши голову руками, він підтримував її, аби не розбити обличчя об коліна й зрідка кидав розпачливий погляд то у віконце, то поверх столу, то на двері.
- Тут…, - розпочав він й, втративши рівновагу, боком упав на ложницю.
Прощальник присів над ним навпопічки.
- Отче, сто копанок дідьків, що тут…?
- …Є два потайних виходи. Ще спудеєм будучи…
- Гляди, отче, аби тобі лихо не приснилося, - недобре буркнув Фортуна й, витягши з піхов шаблю, тихенько вислизнув у хитрий шинкарський коридорчик, котрий і справді ліворуч й праворуч закінчувався дверима з кованими засувами й клямками.
Цей коридор аж парував награмодженими у ньому паскудствами: з дверей, що вели до покоїв – брудною жадобою й злиденного розпустою, а з бічних – моторошною вільгістю й ще не викритим убивством.
Гарячкові підозри погнали його до шинкквасу, але там панувала пустка, навіть горілка та мед були прибрані з мисників; вхідні двері теж виявилися замкненими, й прощальник зрозумів: чекати гостей чи гостя слід у комірчині.
Шинкар барився, й це врятувало життя не тільки панам-постояльцям, а й йому самому. Коли у двері тихенько постукала охайна «мишка» – наймичка й пискнула щось жалібне, а Фортуна великим пальцем лівиці вибив залізну скобу й відскочив за одвірок, у кволому місячному світлі він побачив здоровила не меншого за себе. Ефесом шаблі прощальник гепнув його у гривасту голову, проте вона лише трохи шарпнулася; достоту з нелюдською силою Фортуну кинуто на стіл, котрий тріскає під ним. Блискає лезо ножа, котре у руках гевала видається неприродно малим, гримить постріл, потім ще один. Щось гепнулося на долівку, тонко металево дзенькнувши. Падаючи, здоровило таки спробував утримати ножа у потрібному йому напрямі, однак рух його могутнього тіла загальмувався згином у колінах ніг-стовпів, й Фортуна, по-зміїному вигнувшись, встиг відкинутися до вікна,, перш ніж на зламаний стіл гепнулася гора м’язів.
У коридорі хтось тримав чималу запалену свічку, світло якої, наклавшись на місячне, вихопило з напівтемряви згорблену постать шинкаря, котрий молився й плакав водночас; його ридання видавалися надто голосними на тлі незрозумілої тиші, що панувала за дверима.
- Матка боска ченстоховска, - підвивав єврей. – Я убив людину. Бідного Рувима заберуть до буцегарні й допитають… Я вперше убив людину…
Помацавши шию убивці-невдахи, Фортуна звівся на ноги й співчутливо мовив:
- Я так не думаю, кумцю – добродію. Цей дідько ще не вмер, а вас виправдаємо. Серце у вас таки християнське. Звеліть його перев’язати й витріть кров – вже ціла баюра під гаспидом…
Наймичку-«мишу» не знайшли, тож прощальнику самому довелося перев’язувати здоровила змоченим у оцті ганчір’ям; йому допомагав очманілий схимник, він же навів лад у комірчині й приніс глечик вина та мотузку.
Непритомного гевала добряче зв’язали, й Фортуна його ж ножем розвів йому стиснуті, як у вовка, ікласті щелепи й влив у горлянку вина.
Непритомний, котрого прихилили до ложника, ворухнув головою з нечесаними жорсткими патлами, шарпнувся усім тілом й скоса глипнув на Фортуну глибоко запалими під лобом очима.
- Я міг би допитати твої кишки, - вдався до нього прощальник. – І Бог би мене простив. Але у тобі сидять два шматки свинцю й до ранку ти все одно стечеш кров’ю. А може й ні… Яка диявольська душа послала тебе на цей страшний гріх? Кажи і не опізнися, - закінчив тихо, але з погрозою.
- А хіба ж не відаєш, клятий діду?.. Дорізай мене, бо назавтра шкуру здеру з живого…
- Козаки, іроде, зв’язаних навіть батогами не б’ють, - прощальник неквапом запалив принесену шинкарем люльку. – До світанку ще не близько. Мізкуй, вовкулако.
- Пане- прощальнику, я відмолю вам цей гріх, - озвався схимник. – Не панькайтеся з цим диаволом.
У нього важко колотило серце – не так від несподіваної веремії, як від дання, підсипаного, либонь, у глечик з квасом.
Підняті з долівки пістолі він послужливо поклав на ложник біля напарника, поруч – дві торбинки з порохом й набоями. Вказівним пальцем той підчепив одного з них й, немов граючись, підкинув його, вхопивши затим за рукоять.
- Вперше бачу шинкаря, - мовив він чи то до присутніх  у комірчині, чи то роздумуючи вголос, - котрий би так знався на зброї. Тим паче, щоб так хутко заряджав пістолі…
- Таке у нього ремесло, - наразі майже примирливо мовив здоровило. – І я колись був шляхтичем уродзоним. Паном звали, а тепер собакою. Дай діду, вина, бо вже чорти переді мною скачуть – невзабарі до пекла потягнуть…
Прощальник притулив йому до рота край глечика й перехилив його; півкварти вина щезло у горлянці здоровила за одну мить.
- Де пан-майстер? – Фортуна вперся зором у ожилі від трунку очі зарізяки.
- Цього, діду, і Петрусь не відає, - буркнув здоровило.
- Брешеш, Юдо, - до нього підскочив розлючений схимник й присів навпочіпки, -  Покайся, поки не пізно.
- А таки пізно… - ледве протяг здоровило. – Але в монастир Петрусь навідувався даремно… Там побував хтось спритніший… Везіть до лікаря, бо подихаю…
Кінець ночі виявився на противагу її початку зовсім позбавленим змісту: усі надії бодай щось зрозуміти майже вмерли разом з нічним гостем; шинкар скиглив, що пістолі заряджав не він, а наймичка, вона ж і покликала його до панів, а куди щезла, то проше ласкавого пана, бідний Рувим не вєдає, понєваж спритна кобітка з ним не попрощалася…