Валерій Гаєвський. Історичний трилер "Прощальник". Глава 7. Небеса усміхаються

Небеса усміхаються

                                             - 7 -

Вранці з магістрату приїхали на гарбі двоє райців й лавник, розпитали шинкаря й шинкарку та їх постояльців про нічну пригоду, проклинаючи за вагу недбало перекинули мерця за полудрабки й поїхали геть.

- Пани – товариші, - гукнув їм услід спантеличений таким поспіхом Фортуна, - ви до ратуші?

- До дідька лисого! – грубо одізвався злий на увесь світ лавник, знаючи скільки мороки чекає його на кладовищі.

Прощальник зловив себе на думці, що ці люди, котрі неохоче повезли кудись мертвого убивцю, не лишать жодного сліду у його душі; що їх приїзд – це ще один безплідний виверт долі, і все ж лавникова лайка здалася йому посланням через прірву, а вгадувані у ранковій млі криві посмішки райців – світляками у трясовині за нею.

- Достолиха! – обернувся він до схимника, вкляклому біля дверей шинку. – Їм би на свинях їздити. Візьміть, отче, допіру для нас вина. І шинкарку не забудьте пригостити.

Мені припав щасливий пай, Господе,  подумав схимник. Ти, Отче, вберіг мене від смерті, а дід рятує від пекельного недосипу… Непевними кроками, спираючись на усе, що потрапляло під руку – двері, столи, стільці, він підійшов до шинквасу й зробив замовлення шинкарці.

При тому необережним рухом змів на долівку сільницю й хотів вибачитися, але стара відьма лише прикрила очі кістлявою коричневою долонею, показуючи що це зайве.

Він сподівався, що після нічного ґвалту прощальник дасть йому спокій й, чемно відмовившись від венгржина, налаштувався було пірнути під рятівний коц, однак Фортуна, зопалу вихиливши два кухлі вина, почав розповідати якусь чудернацьку історію, геть не пов’язану ні з Цирульником, ні з «устинами», ні з завтрашнім днем. Вона трапилася після Хмельниччини, коли українські землі на Правобережжі надовго захопили турки. Попервах вони поставили на гетьманство біснуватого Юрася, невдалого Богданового сина, а потім, сто копанок чортів, стяли йому голову. І було за що… Прощальник кількома ковтками просто зі дзбана допив вино, зиркнув на напівживого схимника цілком тверезими, чорними, як дьоготь, очима й гукнув:

- Гей, кумцю Рувиме, рятуй козацьку душу ще раз… Не барися, жиде – братику…

Здогадливий шинкар миттю прибіг з ще однією корчагою.

- Прошу, яснеосвіцовий пане, прошу… Єзус Маріє, Єзус Маріє, не дай  на поталу бідного Рувима…

Відмахнувшись від нього, наче від докучливого ґедзя й вливши у себе ще з півкварти трунку, прощальник продовжив розповідь. Говорив він, наче архімандрит на вечірній службі, голосно й врочисто, змушуючи схимника зберігати рештки поштивості й слухати.

Ось тоді й з’явився у Ясах дуже багатий грек на ймення Григорій, якого молдавани одразу охрестили Дукою. Грошей мав стільки, що купив у молдавського господаря боярський титул. А коли той помер, то придбав у турецького султана крісло господаря Молдавії…

На цих словах схимник повалився на подушку й одразу захріп, однак безжальний прощальник одразу привів його до тями, вливши в горло приправленого порохом вина.

Ще по кількох роках Дука таким же штибом став гетьманом Правобережжя. Наказним отаманом у нього теж став грек, але полковниками були  суціль українці. Казився лівобережний гетьман Самойлович, а вдіяти нічого не міг: тікали до доброго й хазяйновитого Дуки люди. Відродив він Канів, Корсунь, Черкаси, Чигирин. А тепер, отче, послухайте, що ж з ним сталося. Йому здавалося, що він пізнав сенс життя. Його власне буття було ясним, багатим й сповненим людської дяки. Його оточували ситі, добрі люди, для яких він звів християнські церкви. Не мечеті, пане отче…

Вино з порохом дивним чином допомогло схимнику: він цілком отямився й навіть трішки зацікавився розповіддю напарника; його увага підігрівалася здогадами про причини, котрі її викликами, і врешті решт схимник почав пильнувати кожне слово прощальника.

Але одного дня усе полетіло шкереберть, - продовжував Фортуна, запалюючи люльку. Схимнику наразі вчувся запах ладану, та за мить він допетрав, що та оказія – від євшан-зілля, домішаного до тютюну. Султан наказав Дуці виступити під Відень, де мали битися турки з австріяками й ляхами. І це не була гра сліпої долі. Тож оговтавшись від необхідності йти у пекло, він поволеньки змирився з нею. Але найбільшим потрясінням для нього виявився здогад, що в останні роки він віддалявся від життя, а не наближався до нього. І це підтвердили ляхи, котрі викрали його після невдалої для турків війни й до смерті тримали у Львові. Щоправда, не зобиджали – він був почесним бранцем.

Розповідь прощальника не стала серцевиною їх дивного перебування у шинку; одразу після неї Фортуна гучно, по-запорізьки захропів, а перед схимником невідь звідки вродилася наймичка – «миша» й щось залопотіла латиною. Якісь достоту первісні доброта й покірність переповнили отця Андрія після усього пережитого й зужитого, й він радісно вислизнув за цією марою за двері, сподіваючись, що це лиш сон і не більше; далебі ж не видів ще у шинках прислуги, котра би лопотіла латиною ліпше, ніж спудеї їхньої школи. Йому дуже не хотілося кривдити маленьку наймичку – «мишу», на яку останнім часом впало стільки важких підозр; та й голос у бідненької, здавалося, виринав з розплюснутого відра. Він пообіцяв їй, що не буде будити свого гонорового напарника («бо ж той пан гадає, що він veni, vedi, vici»), й вони підуть до Петруся удвох й залагодять справу без зброї і без зайвого ґвалту.

У залі, де кілька підпилих купців дружно лаяли завелике попівське «помірне» на продаж зерна, до них кинувся було шинкар, але схимник, пильно глянувши йому у вічі, зробив знак рукою й добросердний Рувим, мнучи у руках замацану єрмолку, сховався за шинквасом.

На торжищі вже голосно нуртувало базарне життя, котре разом з незвично яскравим сонцем остаточно повернуло схимника до буденності, й він почав допетрувати, що рухає ним не доброта чи співчуття, а бажання щось зрозуміти й перехитрити небезпеку, котра вперто переслідує їх.

Наче вгадавши його думки, наймичка - «миша», щойно вони ступили на мощений дубом міст через Глубочицю, розважливо мовила:

- Ваш пан наповажнє гадає, що він – мисливець. Але, Єзус Марія, то за вами вже полюють…

- Во ім’я Господа нашого, признайся, хто ти, дитинко?

- Кобєта вашого давнього друга, панотче. Йому до вподоби шляхтанки, а не хлопки.

- Несповідимі твої шляхи, Господе, - лише й протяг схимник. – Веди ж, ангеле – хранителю… Бо й сам відаю – слуги диявольські поруч…

На протилежному березі вони перетнули відсічену рікою частину торжка й звернула на Глубочицьку, від якої було менш ніж півверсти до Притики.

- На доброму човні нині безпечніше, ніж у печерах, - знову вгадала його думку, метка провідниця. – А он і Почайна.

Наразі схимника добряче вкололо забуте почуття, спіткане ним на височенній черешні ще у дитинстві: догори лізти не дозволяє страх, й опуститися долі по гладенькому стовбуру не випадає: засміють нещадні друзяки.

Невзабарі вулиця вискочила на пристань з численними клітями обабіч неї, до яких товстим мотуззям були міцно причеплені баржі й різнокаліберні човни. В широкому гирлі Почайни, за яким лише вгадувалася коса, що відділяла річку від Дніпра, теж бовталося на якорях кілька барж, чекаючи своєї черги причалити й, звільнившись від заморського добра, прийняти у себе деревину, мед, поташ та інші багатства української землі.

Кліть, до якої вони підійшли, видалася схимнику схожою на величезний аналой; ось тільки службу тут відправляли, вочевидь, не зовсім божу – перед нею сидів на пеньку гультіпака у накинутій на плечі старій гуньці, з під якої виглядала темно-червона кармазинова сорочка й жваво лузав гарбузове насіння. Зрідка він зневажливо зиркав на голодних гав, котрі нахабно товклися у кількох аршинах від нього, й дражнив їх, навпереміну кидаючи їм то жменьку насіння, то лушпайки.

Завваживши наймичку – «мишу», він враз підхопився, витер об сорочку брудні долоні й, вишкіривши на диво білі зуби, весело привітався:

- Сестро, княгине ти наша, як я рад. А таки, бачу, перескочила через шаблю. Веди гостя до господи та й пригощай. А я пана Петруся погукаю…

Опустившись по крутих дубових східцях з палуби всередину баржі, схимник побачив цілком придатну для життя обитель – широкі, застелені товстими ряднами лави бід бортами, довгий, збитий з тесаної деревини стіл на товстих ногах, такі ж міцні стільці обіч нього.

У кутку на ослоні стояло дерев’яне  відро з причепленим за вушко шворкою корцем. Лише образів бракувало на покутті у розбійницькій обителі, зате під рипучою темною стелею ледь похитувалася добряча мідна лампа. У глибині незвичної каюти темніли ще одні двері, за якими вочевидь, були Петрусеві покої.

Схимник присів на лаві й, заплющивши очі, почав дрімати, а може лише вдавав, що дрімає. Тисячолітній диавол наразі присів у нього на в’язах й тиснув йому на потилицю величезною, немов лопата й неймовірно сильною долонею. Ви не мисливці, ви здобич. Отець Андрій заліз правицею під сорочку, намацав на вкритих липким потом грудях натільний хрестик, подумки прочитав молитву, але рятівного містка з цієї баржі у майбутнє він не завважив. Відтак схопився на рівні ноги, трусонув плечима, аби зкинути з себе нечисть – ні, пекельний виродку, тобі слугу Господнього не здолати…

Наймичка – «миша» співчутливо зиркнула на нього, однак сказати нічого не встигла: до них вже опускався хазяїн баржі, ступаючи так м’яко, що не рипнули жодна сходинка.

Ступивши на застелену писаними рядовинами долівку, Петрусь швидким поглядом окинув свій барліг й на якийсь час завмер, обіпершись на потемнілий від часу поручень, вочевидь метикуючи - яким чином вітатися з колишнім шкільним приятелем: зневаживши обопільні гризоти почоломкатися з ним, чи обмежитися зневажливою ввічливістю. Врешті решт він зробив до нього кілька широких кроків, майже стрибків, немов прагнув таким чином в мент подолати довжелезну, протягнуту через саме пекло, вузеньку стежку між ними, однак схимник застережливо випростав у його бік правицю з піднятою долонею.

- Господь позбавив тебе своєї ласки, грішнику. І моєї теж, - схимник говорив повільно й ваговито. – Відпусти мене з Богом й покайся перед світлим Христом.

Петрусь присів на крайній стілець біля столу й хвилину помовчав, не відвертаючи погляду; він не обурився, але й бажання прикидатися кращим  щезло: непримиренність отця Андрія була не менш загрозлива, ніж запорізька затятість прощальника.

- Отче Андрію, - відказав він. – Єпитимії вже віддавна не боюся, бо угоду маю з  хвацьким ангелом. Тим, котрого з небес турнули на грішну землю. А йому тут так добре ведеться. Втім, останнім часом ви стільки перебачили й пережили. І, пся крев, чомусь досі вважаєте себе мудрагелем. Втім, ви насамперед ченець, і вже аж потім мудрець. Шукаєте пана-майстра, а знайшли смерть. Але я обіцяю – ви повернетеся до монастиря цілим. Так не дідок на небі вирішив, а я сам… А ось за запорозького старого розбишаку вибачайте. Доведеться йому дніпровських раків годувати…

- Іродова душа! – вигукнув схимник, погрозливо ступивши крок до Петруся.

В цю саму мить за бортом баржі щось важке шубовснуло у глибочінь біля кліті й сплеск, послаблений товстим деревом, вдарив його, немов голоблею, й зупинив.

- Дідуган – низовець не набагато ліпший за мене, - мовив розбійник, випроставши голову, немов дослухаючись до того, що діялося поза баржею. - Вчинків добрих у Криму учинив стільки, що спасатися мусив би довго. Чи ж кров татарська не така, як у нас, отче? То й їхав би собі до монастиря, а не ліз у пекло. Навіть дивно мені, чом стільки дукатів обіцяно за його пусту сиву голову… Га, отче?...

Схимник жахнувся. Громовий голос з підземного диавольського царства, і той не міг би грізніш нагадати йому про тисячолітню могутність сатани, котрий має ось таких слуг, від одного слова яких потьмарюється у свідомості навіть світлий лик Христовий. Втім, цілком обеззброїти його загартовану молитвами й постами душу було неможливо й він зухвало, немов був не ченцем, а гоноровим шляхтичем, з притиском мовив:

- Ще жодна ворона не заклювала сокола, пес ти поганий. І мати твоя була, либонь, нечистою сукою…

Від тих слів обличчя Цирульника густо почервоніло; в його погляді, досі зневажливо – глузливому замиготіли божевільні вогники – схимник мимоволі зачепив у нього найдошкульніше місце – дитинство, котре, як йому здавалося, витравив зі своєю життя назавжди. Але й він швидко оговтався і вдався до мови розбійника, котрому отакі кпини – дріб’язок.

- Не грішіть, отче. Вам вже наперед усе пробачено. А людської натури таки не знаєте – вона потребує зради і зла, хоч би й не було з того користі. А мені обіцяно за дідову голову удесятеро більше, ніж за пана –майстра. Тож, хоч плюйте мені у очі, а я відтак супроти усього світу стану…  Втім, панотче, годі нам натягати на кисіль шкурку. Усякому своє: вам хрест, мені - ніж, а комусь – шабля. А вже кому бунька чи чирва у льомбарі ляже… Агов, любенька княгине, пригости мого давнього шкільного  товариша Андрія…

Ледь чутний далекий рушничний постріл на мент урвав його мову; почекавши хвильку, Петрусь зневажливо мовив: «З горя п’ють козаки, з горя і стріляють» й жваво звівшись, попростував до дверей углибині каюти.

Втім, цього дня, коли на баржі так дивно переплелися життя і смерть, він ще не прийняв від долі останньої милостині; тож коли вгорі зчинилася нетривала веремія, приправлена кількома прокльонами й стогонами, вискочив зі своїх покоїв у одному чоботі з пістолем у правиці й стилетом у іншій й у кілька стрибків сягнув приступців; пальнув у просвіток між лядою і палубою, й коли він геть поширшав й у ньому майнула велика чорна тінь, метнув у неї стилет, котрий завдяки хитрій рукояті із залитої свинцем слонової кістки, мав увійти у тіло ворога на усю довжину клинка.

Угорі щось зашурхотіло, тінь щезла й замість неї Цирульник завважив клаптик посірілого неба; він і приспав його звірячу пильність, бо вже наступної миті на його шиї міцно зашморгнулася петля аркану й чиясь дужа рука щосили шарпнула мотузку…

*   *   *

Його заледве не порішив гевал – розбійник, й він покарав за це себе: упився, як колись на Великому Лузі після наскоку на Кафу й уже уві сні попрощався з життям, бо виявилося, що здоровило таки живий; вже біля цвинтару він відгамселив лавців й повернувся до шинку у супроводі спільників; можливо, прощальнику, змученому постійною густою, наче дьоготь, небезпекою, це і примарилося, але смерть виявилася таки справжньою – з проколотими кілька разів грудьми й розваленою келепом головою - й коли він на хвильку очутився у тісній домовині (насправді це було брудне старезне рядно), то побачив біля себе ангелів, котрі настійливо прохали: «Покайся, рабе Божий Фесалію, покайся…». «Братчики любі, - ледве ворухнув затверділими губами прощальник, ще рано мені до Бога, великий то гріх умерти, як собака від слуг бісівських».

«А таки вичатували ми тебе, клятий діду», - примовляють Петрусеві вовкулаки, скинувши перемотане мотуззям рядно із мертвяком на куций шпориш біля баржі.

Гультіпака, котрий пильнує схованку Цирульника, спльовує у той бік лушпиння, а затим пекельно регочучи, кидає на рядно щедру пригоршню гарбузового насіння; гави жадібно клюють його й знавісніло каркають, не розуміючи, чому воно пахне кров’ю. Нагородою чорній зграї була ще одна жменя п’янких ласощів, а жартівнику Михасю – козацька шабля й пістоль. «Не погордуй, пане Михасю, дарунками від дідугана, - шанобливо усміхнулися зарізяки веселуну. – Батько Петрусь не скарає, чорт в Єрусалим не понесе…». 

Колишнього уродзоного шляхтича Барського, котрий прибився до Цирульника після вельми невдалого зальоту до дружини білоцерківського підчашого (той поклявся кров’ю змити свою ганьбу), не довелося довго припрошувати: на відміну від інших харцизяк він любив справжню зброю, надто шабельку-дівку. Як і Петрусь, мав пан Михась у Києві й довкруж нього моторошну славу: не в змозі носити у серці невтолену лють на ката – самозванця сік, немов знавіснілий башибузук, йому подібних на шматки позиченими у приречених шаблями, ятаганами, й усім, на що надибувало його холодне зміїне око у пограбованих покоях. Якось потрапила йому до рук геть чудернацька річ – щось середнє між козацькою шаблею та польським мечем з рукояттю завдовжки більш як у піваршина – важко йому було з тим дивом розлучатися, бо його лезом можна було з комарика шкіру зняти -  не те що з гладкого ґазди.

Тож заки друзяки прилаштовували до рядна густо оброслу дрібним мохом каменюку й, незлобливо проклинаючи прощальника, тягли його по палубі баржі до останнього притулку на мутній глибині у кільканадцять саженів, він милувався витягнутим з піхов, вишуканим дамаським клинком з арабського в’язю; затим красуня у його    вправних руках застрибала у чудернацькому танці – він перехоплював рукоять то правицею, то лівицею, чергував стрімкі півкола з блискавичними випадами, переконуючи самого себе у тому, який він вправний рубака. Аж ніяк не вважав він себе маленькою людиною, котра випадково потрапила у вир великих небезпек – помилку долі, котра загнала його до Петруся, він виправить ближчим часом, аби лишень сьогодні не трапилося конфузу. Отож, коли харцизяки, огиду до яких він з великими труднощами приховував, упоравши свою глевку роботу, повернулися на моріжок обіч баржі, він попросив зачекати із віншуванням наповненим поставцем вікторії, заки сам не упевниться, що справу залагоджено остаточно.

Двозначно усміхаючись (за прикладом свого батька сатани), ті взялися розкидати карти для пікету, а Михась причепивши шаблюку до широкого шкіряного поясу, котрого ревно беріг, маючи його за файний оберег, попрямував до корми баржі. Пістоля він про всяк випадок тримав у правиці, добре знаючи, що від запорізького діда можна чекати будь-якого невеселого дива, котре оберне і його, і Петруся, і свинопасів, які легковажно вважають, що шістка чирва – козир міцніша, ніж жолудь – туз, у тлін і порох.

Незворушний, немов стара гадюка,  він тим не менше затамував подих, завваживши, як по якірному ланцюгу пнеться страшний, наче дідько, прощальник – у мокрій, чорній від крові сорочці, на яку у такт з повільними викидами рук раз по разу спадала голова з довгим брудно-сірим оселедцем й теж чорною пикою з пригаслими божевільними очима.

Втім, Михась швидко отямився від того жаху й вирішив дочекатися, заки заговорений дід добудеться до палуби, аби звалити його кулею, а затим файно погуляти по нахабі шабелькою, бо у такому разі й дідок  небесний безсилий.

Коли знесилений Фортуна викинув своє важезне тіло на палубу й, відповзши з півтора саженя від борта баржі, звівся навколішки, аби огледітися, Михась підняв пістоля із зведеним курком, заздалегідь відкинувши бажання поглузувати над небезпечним, як диавол, дідуганом. Проте правічна справедливість, що поглянула натоді з небес на усе, що діялося на баржі й довкруж неї, поклала край усім його великим земним небезпекам.

Гримнув постріл, затим – другий – спантеличений прощальник завважив, як зухвалий молодик перед ним теж осів на коліна, а пістоль у його руці цілить то у нього, то у небо, то у палубу, і з цівки його в’ється майже невидимий димок. Кілька шаленців, вимахуючи ножами й люто лаючись, бігли до них, і молодика довелося перевернути на спину, аби викопити з піхов свою рідну шабельку й вгомонити нею нападників. Лише потому він відібрав у Михася піхви, ретельно витер об його кармазинову сорочку густо заляпаний кров’ю клинок й не кваплячись повертати шаблю у її  домівку, знову роззирнувся навсібіч. Ліворуч за пристанню, де впритул до Почайни підступав правічний оболонський луг, він побачив вершника з рушницею за плечима. Хвильку той зорив на прощальника, а потім, пришпоривши коня, щез у повтиканій чагарями високій траві, сполохавши кількох бузьків.

«Козацький постріл, - подумки похвалив прощальник свого рятівника, - саме час і мені хвацьку витівку утнути. Бо ж оцю цяцянку іроди наче для мене приготували». Жарт прощальника виявився напрочуд точним: кілька кілець пенькової мотузки зарізяки вочевидь лишили йому на палубі на щастя, використавши більшу її частину на сповивання його у рядні; тож незгірш татарина він швидко зладнав з неї аркана й обережно потяг до себе ляду, завбачливо прихиливши до неї одного з нещасливців, котрому сьогодні випала найгірша у його житті карта, бо за мить йому на додаток до смерті від шаблюки дісталися ще й Петрусеві кулі та стилет.

Втім,  не поталанило цього дня і головному паливоді: напівзадушеного, його висмикнуто на палубу, зв’язано й височить над ним, чорний, як Люцифер, дід-запорожець.