Валерій Гаєвський. Роман "Глибина". Частина 4. Розділ VII

      
- VII
 
Випірнувши з гамірної, просяклої цигарковим димом, потом й паленого пороху палатки, Олег якусь хвильку постояв, вичікуючи заки трішки стихнуть страшенні судоми в шлунку, а потім, обережно, дрібненькими кроками, притримуючи обома руками втягнутого, заледве не прилиплого до спини живота, попростував до нехитрого, нашвидкуруч виладуваного з бляхи та стружкових плит нужника, що неоковирною чорною плямою вирізнявся на темно-сірій смузі пустелі, за якого радше вгадувалися, ніж проглядалися виноградники й зарослі очерету обабіч русла висхлої річки.
Кілька разів йому доводилося зупинятися й, обливаючись холодним потом, ціною величезних зусиль вгамовувати безжальні позиви; йому здавалося, що він не зганьбився лише завдяки усмішці долі, проте коли кволими дрижачими руками хапливо спустив штани, виявилося, що у сліпій кишці нічого, крім дещиці мокрого газу немає.
«П-н, ти Олежку», - незлобиво він буркнув собі під ніс, не поспішаючи вставати з рятівного очка, з якого струменів густий сморід сірководню й аміаку.
Цю принизливу недугу, від якої страждав увесь їх батальйон, привезли їм «дорогою життя» разом з водою з порту Хайратон. Вода рятувала десантників від нещадних променів афганського сонця й пекельного дихання розпеченої за день пустелі, однак водночас мордувала їх, немов була спільником «духів», що причаїлися у недалеких від Кілогайської долини горах. Подейкували, що у неї була дуже занижена кислотність. Лікарі порекомендували поварам додавати у кип’яток якусь траву, однак той гіркущий відвар з запахом хвої мало кому зарадив; лише добре заварений чай трохи заспокоював змучені частими судомами животи десантників – тож усі «чефірили» немилосердно, правдами й неправдами випрошуючи у старшини рятівне зілля.
Заходити у палатку не хотілося. Відчепивши від пояса вигорілий до брудної білизни, плямистий чохол з баклажкою всередині, Олег сьорбнув бридкого теплуватого чефіру, дарма, що це пійло, трішки втихомирюючи живіт, поглиблювало тривожне отупіння, яке охоплювало його вечорами й від якого так важко було втекти у рятівний сон…
Якийсь час він постояв біля їх незатишного брезентованого житла, яке не рятувало ні від спеки, ні від пекучого вітру – «афганця», бездумно зорячи на чуже нічне небо, на якому так часто викреслювали загадкові лінії падаючі зірки, гаснучи над темними зубцями гір. У густій смердючій темряві палатки розгойдувалися два конуси жовто-білого світла від ліхтарів, причеплених мотузками до брезенту палатки, під якими напівлежали солдати з голими мускулястими тулубами, тримаючи в руках стріпані гральні карти. Чувся приглушений гомін: сержант Ванєєв, гранатометник Новицький й два сержанти з сусіднього взводу «писали» «пулю», а радист Житенко й ще кілька чоловік різалися у «перевідного дурня».
- «Коля криворізький», - гукнув нараз Житенко – так він завжди називав бубнового короля. – Відбій, салаги?
- Не репетуй, - роздратовано шепнув в його бік Олег,  пробираючись напівзігнувшись у дальній кут палатки до своєї постелі.
- Слухаюсь, командире, - жартівливо відповів Житенко.
Заступником командира взводу Олег став після останнього рейду, коли «бетеер» з його попередником кремезним, підтоптаним «партизаном» Рубаном влетів на міну вже на відході з гірської ущелини, з якої їхня колона вирвалася відносно цілою лише завдяки поставленій танками димовій завісі. Після бою їхній комвзводу лейтенант Чапкін попрохав Олега написати від імені бійців родині Рубана.
- Ти хлопець грамотний… І ще одне. Я вже радився з командиром роти. Будеш від сьогодні моїм заступником…
- Товаришу лейтенант…
- Через цих падлюк «духів» вже відколи не висипаюся… - закінчив розмову комвзводу. Під очима у Чапкіна і справді чипіли чималі жовтаві мішки, порізані майже непомітними білястими промінцями зморшок.
Знявши «тільняшку», Олег загорнувся з головою у посіріле, давно не пране простирадло й повернувся обличчям до брезентової стінки палатки, прагнучи бодай таким чином відмежуватися від обридящого нічного життя поряд нього, яке дошкуляло йому не менше пекельної спеки й поносу. Боротися з ним було так само марне, як з всюдисущим піском, невидимі зернятка якого повсякчас шугали у задушливому афганському повітрі, проникаючи через найменші шпаринки у палатку. Якось, очманівши від безсоння, Олег схопився посеред ночі й загилив босою ногою по розкладених віялом на витертій ковдрі картах.
- Досить базару, хлопці. Всьому є межа…
І стояв над отетерілими картярами, готовий битися з ними усіма разом.
Першим оговтався Ванєєв. Відкинувшись на спину, він попестив на грудях зажиту за бурхливої, проведеної на околицях Рязані юності чималу фіолетову русалку й підкреслено спокійно протяг:
- Навіщо ж так, Олежка? Ти такий же кореш, як і ми. Чого ж понтуєшся? І тобі, і нам завтра під кулі. Одна радість для нас – «пулька»…
- Вийдемо, побалакаємо, - вже менш упевнено вдався до нього Олег, краєм свідомості відчуваючи, що йому, окрім кулаків, нічого протиставити Ванєєву.
- Втихомирся, Олег, - загукали нараз інші картярі. – Ти просто перегрівся, друже.
І йому довелося повернутися до свого незручного ложа й під гомін товариства, яке, здавалося, нічим не переймалося у світі, окрім карт, мовчки перемелювати у собі пустку й відчуття безсилля перед неписаними правилами поведінки, які панували на цій безглуздній, нещадній війні.

Взимку, вперше побачивши увічу багато смертей і збагнувши, який мізерний кордон між небуттям та життям, Олег повсякчас викликав в уяві образ Світлячка, розмовляв з нею, пестив її, знемагаючи від солодкої млості й відчуття тривоги, однак по якомусь часі, коли у Кілогайську долину прийшла весна, Світлячок все рідше приходила у його думки; безсонними ночами її тендітний ніжний образ заледве вгадувався у клаптях споминів  про бої й хвилях невтомної хіті, що напливали на нього разом із загадами про хоч-яку небудь, жінку, аби лиш не дуже стару. Проходячи повз простору палатку, де господарювали начмед Барилко й медсестричка Оля, він завжди підсвідомо шукав останню поглядом й при зустрічах жадібно обмацував зором її тоненьку, немов у підлітка, статуру з ледь помітними під гімнастеркою грудьми й вузенькими стегнами. В уяві він не раз підминав під себе її тендітне, немов у жабеняти, тіло, вгризався у невиразні бляклі губки, а у хвилини просвітлення, коли хіть відступала перед нелюдською втомою чи співом куль, який бринів у ньому якийсь час після бою, бридився тих своїх пожадань, стидався їх й подумки просив прощення у Світлячка, щоб назавтра знову тонути у своїх голодних жаданнях, борсатися у хвилях розпаленої уяви й грішних споминів, в яких звивалася в його дужих обіймах, кусаючи йому напнуті пристрастю груди, бронзова Ліда Каліостро, наче уособлення вічно невтомного жіночого пракрику, який він так і не здужав за першим разом погасити, аж поки вона сама, затуливши йому увесь світ своїми на диво великими, зверху бронзовими, а знизу смертельно білими грудьми з товстими, тугими, немов гумовими, сосками,  грубими ласками змусила зажити своїм окремішнім життям його плоть й сама з’єдналася з нею…