Валерій Гаєвський. Роман "Глибина". Частина 4. Розділ VIII

- VIII
 
Він відчував, що деградує,  душа ціпеніла від нападів зловтіхи, з якою жадібно ловив у проріз прицілу «Калашникова»  фігурки у чалмах й шароварах-партугах, наче то були не такі ж, як він, кинуті під жорна війни люди, а нелюди, страшніші звірів,  уособлення оголеного найбридкішого зла; не бачив з цього духовного полону виходу – довкруж гойдалося невмолиме байдуже драговиння довгих днів і ночей, минулих і майбутніх, ладне заввиграшки ковтнути будь-кого, хто наважився б кинути виклик йому.
Все важче було лишатися наодинці із собою – майже не відоме йому раніше почуття самотності уїдливо чигало з усіх закапелків пам’яті, клубочилося у важкому сигаретному диму, зависало між репліками у грубуватих солдатських розмовах, штовхало у прірву первісної туги, з якої був один рятунок – бій, смертельний громохкий бій.
Він втікав від себе у небезпеку, ловив смертельні випадки з завзяттям затятого колекціонера і, як це завжди трапляється з людьми які не важать своїм життям, ворожі кулі й осколки обминали його навіть  за обставин, коли за усіма земними законами уникнути їх було неможливо. Якось їх підвела розвідка, й безлюдна за агентурними даними кам’яна улоговина між скелями, відкіля їх взвод мав рвонутися у рейд до захованої у горах бази духів, закипіла від рясної зливи ворожого вогню. Духи, сховавшись у кількох видовбаних у скелі дзотах, у перші ж хвилини нерівного бою влучними пострілами з «бандур» та безвідкотних гармат спалили дві їхні «вертушки», перехресними кулеметними чергами відсікли від десантників ящики з набоями. До полудня, сяк-так окопавшись у каменистому грунті, вони, попри втрати  не дали «духам» найменшого шансу на успіх, та зрештою запаси набоїв у «ліфчиках» вичерпалися й загнавши у «Калашникова» й два «утьоси»  останні магазини, десантники стали радитися, як здійснити неможливе – винести ящики з набоями з мертвої зони, яка знаходилася всього за кільканадцять метрів від них. До  групи прикриття, яку очолив він сам, увійшли кулеметники Кузнецов, Ванєєв й Зеленков. Сержанти Лисий та Грицай мали відтягти у небезпечне місце дорогоцінні ящики. Він першим вивалився з окопу, зробив відчайдушний кидок і падаючи, на льоту всадив кілька довгих черг у напрямі дзотів. Неподалік од нього перекочувалися на каменистій, раз по разу зойкуючій від доторків смерті поверхні улоговини інші троє з групи прикриття; вони теж стріляли з кулеметів, зиркаючи то на ящики, то на Олега, то на скелю. Лисого й Грицая не було видно, а духи вже розпочали охоту за чотирма зухвальцями, відсікали їх з усіх боків, прагнучи страхом убити попервах їх душі, а потім при нагоді захопити підранені тіла; і коли ця загроза, багато страшніша смерті,  здавалося, вже унеможливила будь-яку дію, Олег раптом збагнув, що єдиним союзником проти неї може стати не кулемет, а презирливий, зневажливий, тріумфуючий сміх, вищий вихилясів долі,  і  закам’янілих у ненависті до нього людей, котрі причаїлися у скелі.  Звівшись на ноги підкреслено прямо, він повільно пішов уздовж улоговини, перекриваючи басовитим реготом стрілянину, яка за кілька миттєвостей дещо вщухла: у обох ворожих таборах вирішили, що Олег збувся розуму; духи не стріляли у нього, гадаючи чи можна карати невірною, вже покараного аллахом, й схамениулися лише тоді, коли  божевільний, густо обклавши їх матюгами, навстоячки похрестив скелю кількома кулеметними чергами. Тепер у розумінні ворогів Олег вже не мав права на легку смерть від кулі снайпера; з невірного, що наглумився над ними, належало нарізати ременів, продемонструвати йому підвішені на мотузці його власні статеві органи, а потім змусити пробігтися перед ними вже геть без шкіри; і вервечка чорнобородих лютих чоловіків сповзла зі скелі в улоговину й залягла за камінням, готуючи швигорнути перед собою димові шашки й потому рвонутися до невірного;  вони тримали у руках окрім невеличких автоматів чималі ножі, котрими поцілювали за двадцять кроків у ящірку й пильнували свою жертву, не відаючи, що Олег вже осідлав той моторошний випадок, котрий дає безумовний виграш у смертельній воєнній грі – спритність лісового карпатського звіра й проникливість поліського дідька проснулися у ньому; гранати й ножі полетіли зустрічними курсами, їх смертельний рух завважив Олег, зависши у високому стрибку над полем бою, щоб наприкінці свого льоту розтрощити голову єдиному вцілілому від осколків чорнобородому відчайдуху.
Про ящики з набоями і у дзотах, і в шанцях забули усі, окрім Лисого й Грицая.

Вже надвечір кілька разів на скелю спікірували двоє  МІГів, й віковічне каміння горіло по тому цілу ніч, а вранці десантники знайшли поміж згарища лише один обвуглений кістяк, що належав либонь, фанатику-смертнику, котрий прикривав втечу основної групи «духів».