Хто такий Хортишек. Аліса Орлова

 

Колись давним-давно на островi Хортиця жив-був собi маленький хлопчик. Вiн був дуже любознательный, то ж завжди, коли пiдходив до батька або до мами, про щось питав. А як любив землю, на який народився, то питання його починалося зi слiв: «А чому у нас на Хортицi…».

Ось наприклад:

– А чому у нас на Хортицi небо таке сине-сине?

Або:

– А чому у нас на Хортицi спiв пташок такий гарний та дзвiнкий?

Або:

– А чому у нас на Хортицi чоловiки такi сильнi та дужi?

Отож i прозвали хлопчика Хортишком. Хортишек був не тiльки любозн, але й добрим та уважним хлопчиком. Кожний день його складався майже однаково. Вiн допомагав батькам, навчався читати та писати, та займався спортом, бо теж хотiв стати сильним та дужим, як усi чоловiки на Хортицi i як його тато. Саме тато й навчав Хортишека усьому, що знав сам. А знав вiн багато, бо був на Хортицi дуже вiдомою та поважною Людиною. Як його звали, коли вiн був ще такий малий, як його Хортишек, вже нiхто не памятав. А з того часу, як в малого зявилося прозвисько, й батько перетворився на Хортиша. Так до нього й зверталися, коли йшли за порадою або за допомогою, або на його суворий та справедливий суд. А коли розповiдали про якусь його добру справу одне одному, то казали: «Наш Хортиш…».

А ще у Хортишека була мама – вродлива, лагiдна, турботлива та хазяйновита жiнка. Завдяки ъй i Хортиш i Хортишек завжди були ситi, охайнi, доглянутi та щасливi. Хортишеку пощастило народитися у люблячiй гарнiй сiмъ.

Не присiдаючи за весь день нi на хвильку, i сам Хортишек завжди був у турботах. Стiльки усього треба було встигнути, стiльки хотiлося побачити, взнати, почути. Але найбiльш за все Хортишек любив вечори. Бо ввечерi тато повертався додому. Хортишек у цей час вже вкладався у лiжко i чекав, коли батько пiдiйде та присяде бiля його iзголiвя. А потiм починалося найцiкавiше. Хортиш гладив бiляву голiвку сина, перебирав його мяке волосся i починав розповiдати казки. Це вiн вмiв i полюбляв робити. Казки у Хортиша виходили такими несподiваними та яскравими, що ъх приходили послухати iнодi i сусiдськi хлопцi та дiвчата. А Хортишек особливо полюбляв батькiвськi казки, бо в них завжди було щось про Хортицю, або про козакiв, що жили на Хортицi, або навiть про самого Хортишека. I тодi хлопчику ставало навiть моторошно: таке дивне iнодi вiдбувалося з ним у батькiвськiй казцi.

Ось i сьогоднiшнiй вечiр нарештi прийшов. Хортишек повечеряв, погрався iз маленьким котиком Хортиком, почитав книжку та влягся у лiжко, очiкуючи на батька. Ось у сiнцях скрипнули половицi пiд важкими кроками Хортиша i той зайшов до кiмнати. Хортишек радiсно потягнув ковдру на себе i всмiхнувся батьковi.

– Добрий вечiр, тату. Буде сьогоднi казка?

– Аякже, сину. Казка буде у будь-якому разi, навiть якщо я нiчого й не розкажу. Казка все одно прийде.

– А чому? – здивувся Хортишек.

– Бо ти дуже цього хочеш. А коли чогось дуже хочеш, то це обовязково вiдбудеться.

– Усе-усе вiдбудеться?

– Звичайно. Бо нашi думки живi, а життя ъм ми даэмо самi.

– Це вже казка?

– Нi, це ще не казка. Казка зараз тiльки почнеться…